Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра

Чтение книги онлайн.

      – Ви, пане Дон Кіхоте, все ходите коло та навколо, – обізвався парох. – Кажіть-бо прямо, що ви надумали.

      – Не хотів би я, – сказав Дон Кіхот, – аби те, що я вам сьогодні тут одкрию, дійшло завтра до слуху панів із державної ради і аби хтось інший дістав подяку й нагороду за мій труд.

      – Щодо мене, – промовив цирульник, – то присягаю перед вами всіма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашої милості ні королю, ні пішаку, анікомусінько на світі! Цю присягу я взяв із романса про священика, що на початку відправи виспівав королю на злодія, котрий украв йому сто дублонів та ходовитого мула.

      – Я тієї історії не чув, – сказав Дон Кіхот, – але на присягу звіряюсь, бо знаю добродії цирульника за порядну людину.

      – А якби воно було й не так, – зауважив парох, – то я ручу за нього й відповідаю, що в сій справі мовчатиме, як німий, під загрозою належитої грошової кари.

      – А хто мені, панотче, за вас у поруки стане? – спитав Дон Кіхот.

      – Мій сан священичий, – одказав парох, – що зобов’язує мене зберігати таємниці.

      – Дій його кату! – вигукнув тоді Дон Кіхот. – Се ж дуже просто: нехай тільки його милость король кликне клич до мандрованих рицарів, що по Гишпанії тиняються, аби такого а такого дня всі при дворі королівськім зібрались. Як їх, може, всього з півдесятка набереться, то знайдеться, певне, між ними один такий, що сам собою всю потугу султанову переборе. Ви тільки слухайте уважно, слідкуйте за моєю думкою. Хіба ж то первина, що одним-один мандрований рицар витинає ціле військо вороже, хоч і двісті тисяч, ніби в них на всіх одне горло, ніби вони всі з марципану зроблені? Адже так? Мало хіба в історіях про такі чудеса пишеться? Даю голову на одруб, не чужу, а таки свою власну, що якби жив тепер славетний Дон Бельяніс або котрийсь із численних нащадків Амадіса Гальського та став оце на турка, то не хотів би я бути в султановій шкурі! Та Господь зглянеться над своїм народом і пошле йому якогось рицаря, може, не такого потужного, як тії вікодавні, та зате не менш одважного. Господь відає, що я на думці маю, тож не мовлю більше ні слова.

      – Ой лишенько! – сплеснула руками небога. – Щоб я так жива була, се вже дядьо мій ізнов у мандровані рицарі хоче!

      – Мандрованим рицарем я й помру, – відповів на те Дон Кіхот. – Нехай собі турок туди чи сюди пливе з якою хоче потугою, ще раз кажу: Господь відає, що я на думці маю.

      Тут у розмову втрутився цирульник:

      – Дозвольте мені, панове-добродійство, одну бувальщину невеличку розказати, яка історія в Севільї колись приключилась. Дуже вона сюди пасує, тим і хотів би я вам її розповісти.

      Дон Кіхот дав дозвіл; тоді парох і всі інші наготувалися слухати, а цирульник почав оповідати такими словами:

      – У севільському шпиталі для божевільних сидів один чоловік, якого родичі запроторили туди, бо стратив розум. Був то вчений – здобув ступінь ліценціата церковного права при Осунському СКАЧАТЬ