Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ віці.[18] Кебети на губернаторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?

      – Здайся на Бога, Санчо, – заспокоїв його Дон Кіхот, – і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться.

      – Правда є, – сказав Самсон, – як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить.

      – Бачив я всяких на своїм віку губернаторів, – сказав Санчо. – Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п’є.

      – Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь, – заперечив Самсон. – Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати.

      – Що таке гра, то я тямлю, – сказав Санчо, – а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть – йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б!

      – Ото було б диво, – зауважив Самсон.

      – Чи диво, чи півдива, – сказав Санчо, – то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде.

      – Дехто цю історію за теє ганить, – провадив далі бакалавр, – що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота.

      – Овва! – вигукнув Санчо. – Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!

      – Тепер я бачу, – сказав Дон Кіхот, – що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує: «А що вийде». Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати: «Се півень». Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без коментаря її не вчитаєш.

      – Е, ні! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивіться, то Росинант». Та найбільше вона пажам полюбилась – нема в панів такого передпокою, де «Дон Кіхота» не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають. І то сказати – приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.

      – Писати інакше, – зауважив Дон Кіхот, – то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються, палити б треба зарівно з СКАЧАТЬ