Гора між нами. Чарльз Мартін

Чтение книги онлайн.

      – Е ні, дякую. На тобі ще й дві кофти? Тобі не жарко?

      – Та вже звик.

      – Давай-но вставай, забираймося звідси.

      Я бігав до станції рятівників і назад. Дев’ять з половиною кілометрів. Не знаю, чому саме стільки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут відіграли пончики, які продавали поруч зі станцією. Схитрувати було ніяк: він брав машину та їхав до крамнички з пончиками, сідав за столик коло вікна й дивився на океан з пончиком ув одній руці та кавою в другій. Він заміряв мій час, коли я добігав до станції та торкався червоного стільця, що стояв на пляжі. Якщо я прибігав швидше, ніж звичайно, він мовчки доїдав пончик і дивився, як я біжу назад. Якщо ж час був гірший, він вискакував із крамнички та волав:

      – Сім плюс! – або ж: – Двадцять плюс!

      Я навчився бігати на межі можливого, контролювати свій час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.

      Коли я добігав додому, батько був уже на пляжі та чекав на мене. Тут мені можна було зняти свої дві кофти, і я починав бігати короткі дистанції на швидкість. По понеділках ми бігали дванадцять по 660 метрів. По вівторках – по 550. По середах – по 440. Ну і так далі. А от у неділю я мав вихідний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже наді мною постійно висів неминучий понеділок. На завершення завжди були скакалка, присідання, прес, віджимання, медбол та інші знаряддя для катування, які батько знаходив. Особливо він полюбляв тримати в мене над колінами бамбукову палицю та кричати:

      – Вище!

      Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.

      – Біль – це слабкість, що виходить із твого тіла, – говорив він низьким голосом, киваючи головою.

      А я просто з останньої сили піднімав ті коліна, витріщався на пісок та думав: «Може, задля різноманіття виженемо трохи слабкості з твого клятого тіла?»

      «Слабкості» у його будинку я втратив чимало.

      Ще до сьомої ранку я пробігав 11–16 кілометрів залежно від дня тижня. Потім ішов до школи та докладав усіх зусиль, щоб не заснути просто на уроці. Після уроків вирушав тренуватися на стадіон чи бігав кроси з командою – після моїх ранкових катувань це було просто відпочинком.

      У батька була своя фірма з півсотнею трейдерів, яких він нерідко виганяв, якщо вони не могли впоратися з навантаженням. Без жодного жалю. Фондовий ринок зачинявся о четвертій вечора, тож о 16: 15 він, розпустивши краватку й діставши секундомір, кидав на мене сердитий погляд через паркан стадіону.

      Відданості у нього було хоч греблю гати, це точно.

      У старшій школі я виграв спринт на 400 метрів – прийшов за 50,9 секунд, – був першим в естафеті на 4×400 та зробив милю[20] за 4: 28. Я тричі став чемпіоном штату. Тато забрав мене зі стадіону та мовчки відвіз додому. Жодного святкування. Ніякого відпочинку.

      – П’ята ранку настане як завжди. Якщо хочеш наступного року прийти СКАЧАТЬ