Подвійний капкан (збірник). Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тримаючись прямо, то тепер Максимові доводилося пригинати голову. Світло Катиного ліхтарика миготіло за кілька кроків попереду, і Білан наддав ходи, аби наздогнати ображену в кращих почуттях приятельку.

      Раптом світло зникло, і за мить Максим уже опинився біля чергової галереї, яка вела ліворуч. Крикнувши: «Стій, чорт забирай!», Білан завернув туди і побіг. Він відчував якийсь рух попереду, навіть бачив світло. Та враз сталося таке, від чого хлопець вкляк на місці, а волосся під бейсболкою, здається, піднялося дибки.

      Попереду почувся крик, навіть не крик – голосний розпачливий вереск жаху. Сумнівів не було: кричала дівчина.

      – Катя! – гаркнув Максим і подався на крик.

      Попереду і позаду тепер була цілковита темрява, навіть ліхтарик не світив, хоча дівчина з темряви не переставала кричати. Нарешті Білан наштовхнувся на якусь стіну, від неї праворуч вів один хід, ліворуч – другий. Здається, крики лунали з лівого боку. Хлопець побіг туди і дуже швидко налетів на людську постать. Від цього зіткнення крик став ще сильнішим. Катя заверещала з новою силою, відштовхнула його від себе, і Максим змушений був ловити її в темряві обома руками.

      – Це я! – викрикнув він у відповідь. – Я! Я! Я!

      Катерина перестала вириватися, трошки заспокоїлась і посунулася по стінці підземелля додолу, потягнувши Максима за собою. Вона схлипувала.

      – Що таке? Ну? Що сталося? – домагався Білан.

      – Ка… Ка…

      – Яка кака? – не зрозумів хлопець.

      – Ка… Кажан! – нарешті вирвалося в Катерини. – Там… десь… під стелею… налетів…

      Максим полегшено видихнув.

      – Добре хоч не мумія ожила! – хлопець навіть вичавив із себе короткий смішок. – Кажан, ну й кажан. Дряпнув? Укусив?

      – Не встиг… Запищав… Я в нього ліхтариком…

      – Так, – промовив Максим. – Отже, ліхтарика у нас нема. Розбився?

      – Не знаю, – Катя схлипнула. – Він… налякав…

      Біланові свербів язик покепкувати з тієї, яка ще кілька хвилин тому образилася, коли її обізвали боягузкою. Та вчасно стримався: досить емоцій та взаємних кпинів. Тепер його приятелька, мабуть, зрозуміла, що й до чого. І все ж таки запитав:

      – А ти хіба не знала, що в підземеллі можуть водитися кажани?

      – Якось не подумала… Тільки… Не кажи нікому, добре?

      – Ага, – пообіцяв Максим. – Якби на мене налетів кажан з темряви, мені теж було б не надто затишно. Як, повертатися будемо?

      – Давай. Ти дорогу назад пам’ятаєш?

      Ось тепер нарешті Максим Білан остаточно зрозумів, у який капкан вони втрапили, самі того не бажаючи. Звісно, якісь повороти зафіксувалися в пам’яті. Він притулився спиною до стіни, заплющив очі, хоча темряви і так вистачало, і почав подумки рахувати різні комбінації та варіанти. Повертали вони, здається, ліворуч. Чи праворуч… Тут не так багато ходів та поворотів, та все ж таки поблукати доведеться…

      – Чого мовчиш? – озвалася з СКАЧАТЬ