Стріляй, як дівчисько. Мері Дженнінґз Геґар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бо я ще не мала права літати в хмарах. Однак мені думалося, що все буде гаразд, адже я педантично коригувала курс залежно від вітру й лишалася на маршруті. А потім Національна гвардія ледве не посадила мене на землю.

      На півдорозі до Колледж-Стейшена я щось помітила краєчком ока. Коли повернулася подивитися, що відбувається, раптом з’явилися два вертольоти «Чорних яструбів», прилаштувавшись справа і зліва від мене. Г’юстон поінформував по радіо, що я прямую просто до Техаського університету А amp;М, а там сьогодні футбол. Після одинадцятого вересня літальним апаратам заборонили наближатися до великих скупчень людей. Я мусила негайно скоригувати курс.

      Серце в мене страшенно калатало, проте я підкорилась і швидко зрозуміла, що скоро зійду з курсу. Треба буде коригувати маршрут, а я не зможу цього зробити, бо лечу сама, дуже близько до землі, у складних погодних умовах, маючи за плечима лише вісім годин польотів. Я розвернулася, помахала гелікоптерам і швидко обдумала можливі варіанти. Мені, певно, годилося летіти назад до Вейко, але я вже була на півдорозі до Колледж-Стейшена, тож могло не вистачити пального. Та й погода гіршала. На це теж слід було зважити.

      Подумки я квапливо, методом наукового тику прорахувала маршрут, який досить далеко обходитиме стадіон. Потім неохоче викликала по радіо диспетчерів Г’юстона.

      – Так, Сессна, сім-шість, листопад… Говоріть, – сказав диспетчер, зітхаючи.

      – Г’юстон, сім-шість, листопад… ем… Візьміть до уваги… Ну… Я пілот-учень, уперше самостійно лечу по маршруту, і та корекція збила мене з курсу. Погода гіршає, я тепер не певна на сто відсотків, що знайду Колледж-Стейшен.

      На щастя, старший майстер-сержант Мак-Кейб пояснив мені, що просити про допомогу – ознака сильної людини. Я запам’ятала: визнати, що тобі щось не під силу, – це добре.

      У напруженій тиші, що запала по моїх словах, можна було відчути, як змістилися пріоритети в Г’юстонській диспетчерській: для диспетчера, який щойно дратувався через мене, я раптом стала найважливішим об’єктом.

      – Кхм, вас зрозумів, Сессна, сім-шість, листопад. Надішліть сигнал один-два-сім-шість і сигнал розпізнавання. Це був спосіб знайти мене на радарі. Я клацнула перемикачем і блимнула на екрані диспетчера; він підтвердив, що бачить, де я.

      – Гаразд, Сессна, візьміть лівіше на п’ять градусів і прямуйте по один-три-нуль. Зв’яжіться зі мною через п’ятнадцять хвилин. Я дам свіжу інформацію щодо погоди.

      Заспокоєна тим, що хтось може вказати мені напрям, я видихнула, хоч і не знала, що весь цей час тамувала дух. Я просто розслаблюся й дотримуватимуся його вказівок, а через п’ятнадцять хвилин зв’яжуся з ним і сподіватимуся на краще.

      Одначе не так сталося, як гадалося.

      – СЕССНА, СІМ-ШІСТЬ, ЛИСТОПАД, Г’ЮСТОН… ВИ ТАМ? – нетиповий, майже панічний тон диспетчера до смерті налякав мене й вивів з короткочасного розслаблення.

СКАЧАТЬ