Зоряні миті людства. Новели (збірник). Стефан Цвейг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зрілий та освічений дух сторіччя, проте врочисто вдягає зірку та орден і йде просити для сімдесятичотирирічного чоловіка руку дев’ятнадцятирічної дівчини до її матері. Про відповідь точно не відомо, здається, вона полягала в тому, мовляв, треба зачекати, подумати. Тож сват Ґете не має ніякої впевненості, і поет задовольняється лише побіжними поцілунками, зичливими словами, а тим часом його наповнює дедалі палкіше бажання ще раз набути молодість у такій ніжній постаті. Вічно нетерплячий знову змагається за найвищу прихильність миті: віддано їде за коханою з Марієнбада в Карслбад, але й там знаходить тільки невпевненість для вогненності свого жадання, а коли сонце сідає, його муки тільки посилюються. Зрештою наближається мить прощання, без обіцянок, без запевнень, і тепер, коли котиться карета, відчуває здогадливий, що те страхітливе в його житті скінчилося. Але тієї похмурої години є напохваті давня розрада, що завжди товаришить найтяжчому болеві: над стражденним схиляється геній, і той, хто в земному вже не знаходить утіхи, кличе Господа. Ґете знову тікає, як і безліч разів до того, а тепер уже востаннє, з переживання в творчість, і в дивовижній удячності за цю останню ласку сімдесятичотирирічний чоловік пише як епіграф до свого теперішнього вірша рядки зі свого написаного сорок років тому «Тассо», щоб знову з подивом пережити їх:

      Коли людину біль онімував, / дав бог мені сказати, як я мучусь[8].

      Замислено сидить сивий чоловік у кареті, що котиться вперед, прикро збентежений непевністю внутрішніх запитань. Ще рано-вранці Ульріке з сестрою поквапилась до нього задля «бурхливого прощання», ще поцілували його юні кохані вуста, але чи був той поцілунок ніжним, а чи просто дочірнім? Чи зможе вона любити його, чи не забуде його? А чи син і невістка, які неспокійно чекають на багату спадщину, терпітимуть шлюб, і чи світ не глузуватиме з нього? Чи не видасться він Ульріке старим наступного року? А як побачить її, чого можна сподіватися від нової зустрічі?

      Неспокійно ворушаться запитання. І раптом одне, найістотніше, формується в рядок, у строфу, запитання, яке перетворює нужду у вірш, Господь явив йому ласку «сказати свою муку». Безпосередньо, немов оголений, удирається крик у вірш, як могутній початок душевного руху:

      І що мені ця зустріч може дати, / ця нерозпукла квітка поранкова? Тепер ти вільний в пекло й рай ступати, / та в’яже дух вагання загадкове!

      І тепер біль лине в кришталеві строфи, на диво очищені від власного збурення. І коли поет, обходячи хаотичну скруту свого внутрішнього стану, «душну атмосферу», інколи випадково піднімає очі, з карети, що котиться, він бачить по-ранковому тихі богемські краєвиди, божественний мир, протиставлений його неспокою, і щойно побачений образ уже переходить у вірш:

      А чи ж не годі? / Натрудились руки:/ шумлять сади – там, де стриміли скелі. / Хіба врожай не визрів? Сині луки / лямують СКАЧАТЬ