Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1 - Мигель де Сервантес Сааведра страница 44

СКАЧАТЬ шляху, щоб на власні очі те побачити, про що переказ гіркого нам завдав усім жалю. Аби ті наші жалощі й спочуття наше щиросерде без нагороди не лишились, благаємо тебе, розсудливий Амбросіо, принаймні я тебе сам від себе прошу, – не пали цих рукописів, дозволь мені взяти деякі.

      Не чекаючи на відповідь, Вівальдо простягнув руку і взяв кілька аркушів, що ближче до нього лежали; тоді Амбросіо сказав:

      – З поваги до вас, пане, я дозволяю вам зберегти ті аркуші, що ви вже взяли, та не думайте, що я не спалю решти – то була б марна сподіванка.

      Вівальдові кортіло швидше дізнатись, що в тих паперах було; розгорнувши один рукопис, він прочитав заголовок: «Пісня відчаю». Амбросіо глянув і сказав:

      – Це останній твір мого нещасливого друга. Як хочете побачити, до якої скрути довело його кохання, почитайте цю пісню вголос: ще маємо час, поки могилу викопають.

      – З дорогою душею, – погодився Вівальдо.

      Тут усі присутні, зрушені єдиним бажанням, обступили його, і він зачав голосно та виразно.

      Розділ XIV,

      де наводяться розпачливі вірші небіжчика пастуха та оповідається про деякі неспогадані події

Пісня Хризостома

      Жорстока, невблаганна і запекла!

      Як хочеш ти, щоб відали мільйони,

      Яка ти неприступна й гордовита, —

      Дістану я з глибин огненних пекла

      Розпачливі, відчайні, тужні тони,

      Щоб голос мій журбою був повитий,

      І щоб усьому світові явити

      Твою нещадність у любовнім герці,

      Я винайду нечувані ще звуки,

      Вмішавши в них скривавлені від муки

      Шматки мого розтерзаного серця.

      Так слухай же, кохана, слухай пильно

      Не ніжний спів, а стогін, що свавільно

      Встає з грудей, бентежить серце хворе,

      Не даючи й на мить заснути лиху,

      Мені на втіху, а тобі на горе.

      Левиний рик, страшне виття гієни,

      Шипіння кровожерливого змія,

      Звіриний крик жахливої потвори,

      Вороній грай, зловісний, навіжений,

      Гудіння ошалілого борвія,

      Що на морях здіймає хвилі-гори,

      Злий рев бика, якого пікадори

      Списами змордували на арені,

      Тужливий туркіт горлиці-вдовиці,

      Пугукання сови, лихої птиці,

      Несвітський лемент грішників в геєні, —

      Всі звуки в себе увібрати мушу

      І вилити із ними скорбну душу,

      Усі чуття вміщаючи в одному,

      Бо дух, що неприкаянно страждає,

      Себе являє в виразі новому.

      Куди ж полинуть тії скарги-співи?

      Не вчують їх ні жовті піски Тахо,

      Ні Бетіса[107] зеленії діброви;

      Лунатиме їх відгомін журливий

      Між грізних скель, у прірвах, повних жаху,

      Померлих уст живе несучи слово;

      Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови,

      Де СКАЧАТЬ

<p>107</p>

Бетіс – колишня назва річки Ґвадалквівір.