Дім, у котрому заблукав час. Вiкторiя Гранецька

Чтение книги онлайн.

      Богдан стоїть під дощем під час батькового похорону (точніше, під час закопування батька в землю – самогубців ховають без церковної відправи), стоїть, тримаючи в одній руці парасолю, а іншою обіймає за плечі почорнілу з горя тітку (батькову сестру) і думає, що ось так, ось так усе закінчується, навіть не розпочавшись. Тепер він зовсім сам. Не рахуючи тітки, звісно, але в тітки є власні діти (вони понуро стоять поруч – троє її красенів-синів – ще раніше за Богдана зосталися без батька), і ці хлопці вже точно не вчинять з матір’ю, як Богдан учинив зі своїми. Єдиний син, єдина надія.

      До біса все.

      Розділ V

      Бранці годинників

      – У людей є чудова особливість – пристосовуватись. Ми можемо пережити все! Єдине, що нам не підвладно, – це наша власна смерть, лише тоді ми неспроможні щось змінити. А от смерть близьких ми цілком можемо пережити. У нас немає нічого спільного з лебідками, які, втрачаючи коханих, кидаються грудьми на скелі! Ми продовжуємо жити…

      Богдан здригнувся. Ці слова, що їх вигукував просто посеред вулиці якийсь неохайний бородань, були ніби про нього. Люди довкола теж зупинились, нашорошились. За мить кілька молодиків накинулися на промовця, звалили його на бруківку й узялися місити ногами. Богдан квапливо підняв комір куртки і рушив далі. Авжеж, він звик, пристосувався. Відсутність годинникового часу стала черговою реальністю, до якої лише потрібно як слід пристосуватися та звикнути. І всі звикали. Потроху пішов на спад продуктово-свічково-сірниковий ажіотаж, налагодилося виробництво товарів першого вжитку, біржа теж утихомирилася. Місто продовжувало дихати і розмовляти.

      І життя довкола тривало. Якщо вдавати, що нічого не сталося, можна було спокійно прокинутися від сонячних променів, випити звичну філіжанку міцної кави, що прожене залишки сну, одягнутись і піти на роботу (у кого ще залишалася робота). Коли виходиш на вулицю, опиняєшся серед людей, більшість котрих так само, як і ти, вдають, що нічого не змінилося. Ті самі обличчя довкола, ті самі посмішки й плітки про фарбовану білявку з сусідньої кав’ярні, яка кожного вечора повертається додому на новій машині з новим «кавалером». Та сама перерва на обід, принесений з дому і дбайливо розкладений по лоточках, або ж відвідини ресторанчику швидкого харчування навпроти, якщо вдома немає кому дбайливо пакувати обід у лоточки і нагадувати коханню есемесками, щоб кохання не забуло його розігріти у механічний мікрохвильовці. Та сама втома після робочого дня і такий самий нездоровий сон. Усе те саме, тільки без часу, без батька, без Мири, ніби у вакуумі – без запахів, без звуків, без жодних відчуттів.

      Просто живи і не думай ні про що.