Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сей страх «сентиментальності», «бабства», як се безглуздо! Давні герої плакали не соромлячись і, проте, були справжніми, щирими героями. А ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більше ні над чим…

      Я не могла всього зрозуміти, що творилося в Твоїй душі, але вона не була ніколи такою близькою до мене, як тоді, і водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрі. Стояли в тіні скелі змучені коні. Наш татарин-візник заховався од нас за камінням і витягував свою монотонну пісню так скорботно і протяжно, що мені стало моторошно…

      … Поїзд рвався крізь ніч, крізь станції і полустанки, я не могла заснути, дощ зі снігом періщив у вікно, крізь ритми коліс рвався мій голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:

      Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідпорно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, мій любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?

      …Один справжній тріумф пережила я тоді. Сталося це в так званому Літературно-артистичному товаристві на Рогнединській вулиці. Відзначали століття з часу виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського й одночасно цим відзначали століття нової української літератури. У доволі просторій, але низькій і задушливій залі товариства людей набилося вкрай. Вже наприкінці вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як він блискуче володіє рецитованим словом, але це було до всього ще і МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тільки голос свого серця. Ти був поруч.

      У кожного люду, у кожній країні

      Живе такий спогад, що в його давнині

      Були золотії віки.

      Як пісня і слово були у шанобі

      В міцних сього світу; не тільки на гробі

      Складались поетам вінки…

      …Богам були рівні співці-лавреати

      І гордо носили коштовнії шати

      У панськім магнатськім гурті;

      Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,

      І навіть терни їх були позлотисті,

      Кайдани – і ті золоті!

      Так… В кожній країні є спогади раю!

      Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

      Були й за гетьманів співці:

      З них деякі вічнії співи зложили.

      А як їх наймення? І де їх могили,

      Щоб скласти хоч пізні вінці?!

      Ті вічні пісні, ті єдинії спадки

      Взяли собі другі поети-нащадки

      І батьківським шляхом пішли:

      Ніхто їх не брав під свою оборону,

      Ніхто не спускався з найвищого трону,

      Щоб їм уділяти хвали.

      Чоло не вінчали лавровії віти,

      Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

      Страждали співці в самоті;

      На них не сіяли жупани-лудани,

      Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,

      То вже не були золоті…

      Буря оплесків вибухнула в залі, перекочуючись з краю в край бурунами. Вікна дзвеніли од тої бурі. Студенти кричали:

      – Авторку! СКАЧАТЬ