Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ так? – закричала я. – Ну, зачекайте! Я вам дістану принців! Одного – ревнивого, іншого – прищавого, третього… людожера! А четвертого…

      І тут повітря перестало мене тримати, я полетіла вниз – спочатку повільно, повертаючись навколо своєї осі, а потім усе швидше й швидше. Перед очима спершу почервоніло, а потім потемніло. І затихав удалині знущальний регіт принцес.

      Розділ шостий

      Поява уйми

      Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.

      У мертвотному мовчанні ми з ним вийшли з храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов й обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.

      Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.

      – А яка була гарна ідея… – сказав Гарольд.

      – Що?

      – Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, – Гарольд ядуче посміхнувся.

      – Не любиш ти принца.

      – А за віщо його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.

      – Спасибі, – сказала я зітхаючи.

      – За що?

      – За те, що я – це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.

      – Нема за що. Ти класно літала.

      Я посміхнулася:

      – І план, кажеш, гарний?

      – Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.

      – Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.

      Гарольд невесело похитав головою:

      – Тепер вони ще наскаржаться королю…

      – Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?

      Він здригнувся. Покосував з підозрою:

      – Звідкіля ти знаєш?

      – Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку? Та ще й заради власної шкури…

      Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.

      – Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…

      – А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.

      – Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…

      – Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…

      – Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій – точно не можна.

      – Підемо разом?

      Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо й знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… СКАЧАТЬ