По той бік раю. Френсис Скотт Кэй Фицджеральд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ годі було й сподіватися. Хтось постукав у двері.

      – Заходьте!

      У дверях з’явилось довгасте обличчя із сірими очима і компанійською посмішкою.

      – Молоток є?

      – Ні, вибач. Може, у господині щось таке є?

      Незнайомець зайшов до кімнати.

      – То ти – мешканець цього притулку?

      Еморі ствердно кивнув.

      – Це страхітливий хлів та ще й за такі гроші!

      Еморі не міг не погодитись.

      – Я оце думав переїхати до кампусу, – сказав він, – але, кажуть, там мало першокурсників, і вони якісь лякливі. Та й що там робити? Хіба що вчитись.

      Сіроокий вирішив зазнайомитись.

      – Мене звати Голідей.

      – Блейн.

      Вони потисли один одному руки. Еморі посміхнувся:

      – Де ти готувався?

      – В Андовері, а ти?

      – У Сент-Реджисі.

      – Справді? В мене там кузен вчився.

      Вони трохи поговорили про кузена, а потім Голідей сказав, що зустрічається з братом о шостій, щоб повечеряти.

      – Приєднуйся, перекусимо разом.

      – Гаразд.

      Отак Еморі й познайомився із Берном Голідеєм (сіроокого звали Керрі) протягом скромного обіду, що складався із рідкої зупи і блідих овочів. Вони почали розглядати інших першокурсників (ті сиділи або невеликими групками і виглядали доволі скуто, або більшими компаніями і почувались, ніби у себе вдома).

      – Кажуть, університетська їдальня препогана, – сказав Еморі.

      – Є такі чутки. У всякому разі, однаково треба платити, з’їси ти там щось чи ні.

      – Це ж – паскудство!

      – Ошуканство!

      – У Принстоні доведеться все ковтати на першому курсі. Майже як у школі.

      Еморі погодився.

      – Але справжнє життя таки тут, – наполягав він. – Я б не вступив у Єль навіть за мільйон.

      – І я теж.

      – Ти вже знаєш, чим будеш займатись? – запитав Еморі в Керрі.

      – Я – ще ні. Берн хоче працювати у «Принці». Знаєш, є така щоденна університетська газета?

      – Так, знаю.

      – А ти щось для себе обрав?

      – Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.

      – А ти грав у Сент-Реджисі?

      – Трохи, – додав Еморі з удаваною скромністю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.

      – Ти зовсім не худий.

      – Я був доволі моцний минулої осені.

      – Он як!

      Після вечері вони пішли в кіно, Еморі із захопленням прислухався до дотепних коментарів хлопця, який сидів попереду, а також до диких вигуків, що лунали в залі.

      – Йуху!

      – «Мій любий – ти такий міцний і сильний, – але такий ніжний…»

СКАЧАТЬ