Три товариші. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Рипнули двері, і зайшла Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, на прізвисько Залізна Кобила. Прозвали її так за витривалість. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкіш вона дозволяла собі щонеділі вранці, а потім їхала до Бургдорфа одвідати свою малу.

      – Привіт, Роберте!

      – Привіт, Розо! А як там твоя мала?

      – Ось поїду й побачу. Везу їй дещо.

      Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула їй на живіт.

      «Ма-ма!» – пропищала лялька.

      Роза сяяла усмішкою.

      – Чудово, – сказав я.

      – Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.

      – Неймовірно, Розо.

      Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.

      – Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

      – Хтозна, – невпевнено сказав я.

      Роза дуже любила свою малу. Місяців три тому, коли вона ще не вміла ходити, Роза тримала її при собі, у своїй кімнаті. Незважаючи на свій фах, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з клієнтом, то, вигадавши якусь причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забігала до кімнати, завозила коляску з дитиною до комірчини, замикала двері і аж тоді вже впускала гостя. Але в грудні малій доводилося надто часто мандрувати з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилась і часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це їй було тяжко. Вона віддала її в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше її дитину не прийняли б.

      Роза підвелася.

      – То ти прийдеш у п’ятницю?

      Я кивнув. Вона глянула на мене.

      – Ти ж знаєш, що сталося?

      – Звичайно.

      Я не мав ніякого уявлення про те, що сталося, але й не мав ніякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рік, що працював тут тапером. Так було найзручніше. Як і бути з усіма дівчатами на «ти». Інакше не випадало.

      – Бувай, Роберте.

      – Бувай, Розо.

      Я ще трохи посидів. Але того дрімотного спокою, яким я щонеділі втішався в «Інтернаціоналі», сьогодні я не відчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кішку й пішов.

      Цілий день я вештався по місту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, і ніде надовго не затримувався. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був там, працював біля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох, відремонтували як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лоск. Ми сподівалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вірив, що наші сподівання справдяться. У тяжкі часи всі воліли купити невелику машину, а не такий автобус.

      – Сидіти нам із ним у дівках, Отто, – мовив я.

      Але Кестер не втрачав надії.

      – Сидять тепер з машинами середнього СКАЧАТЬ