Три товариші. Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

      – Небитке скло ставлять на всіх машинах, – перебив він мене, – нічого особливого в цьому немає.

      – Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, – заперечив я лагідно, але твердо. – Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк не великі бокові шибки.

      Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча б цим його трохи розворушити, але він відмовився.

      – Дякую, я не курю, – сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково – заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.

      – Давайте, пане Блюменталь, зробимо пробний виїзд, – запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.

      – Пробний виїзд? – перепитав він так, наче я сказав щось зовсім не зрозуміле.

      – Так, пробний виїзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працює машина. Вона мчить по шосе так рівно, ніби по рейках. А мотор тягне, ніби це не важкий кабріолет, а пір’їнка.

      – А, ці пробні виїзди… – він заперечливо махнув рукою. – Нічого вони не виявляють. Те, чого машині бракує, завжди виявляється тільки згодом.

      «Авжеж, згодом, – сердито подумав я, – а ти, бовдуре чавунний, сподівався, що я тицьну тебе носом у вади».

      – Ну що ж. Не треба, то не треба, – сказав я, втративши будь-яку надію на успіх. Було ясно, що цей тип не збирався купувати машини.

      Аж раптом він обернувся, глянув мені просто у вічі та сказав стиха, але чітко й дуже швидко:

      – Скільки коштує ця машина?

      – Сім тисяч марок, – відповів я й оком не змигнувши; наче сокирою відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я бодай мить розмірковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить – це обійшлося б нам у тисячу марок, яку б він виторгував. – Сім тисяч марок нетто, – ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай її собі».

      Та Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки засопів.

      – Надто дорого!

      – Звичайно, дорого, – сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

      – Тобто як це «звичайно»? – вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом.

      – Пане Блюменталь, – відказав я, – чи бачили ви тепер когось, хто б інакше реагував на ціну?

      Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилось щось подібне на тінь усмішки.

      – Слушно. Але ж машина справді надто дорога.

      Я не повірив почутому. Ось він нарешті, справжній тон! Тон зацікавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт?

      Цієї миті на подвір’я зайшов якийсь СКАЧАТЬ