Полонез для мера. Тетяна Ковтун

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ швидшив ходу. Біля арки, що вела до стадіону, на нього чекали – як-не-як Олександр Володимирович був не останнім учасником наступного дійства.

      – Уявляю, як ви переживали через погоду. П’ять градусів тепла – це успіх! Удень ще потеплішає, – сказав генерал, тиснучи руку чоловіку, який зустрів його біля входу. Ним був голова районної держадміністрації Петро Компанець.

      Молодіжні команди вже розмістились у роздягальнях. Але засиджуватися там ніхто не збирався. Найбільш нетерплячі вибігли з м’ячем на поле.

      – Газон що треба, – похвалив Верес. Ставний генерал ще пам’ятав, як і сам колись залюбки ганяв м’яча з колегами.

      Багатьох молодих гравців він знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганої компанії ще за часів свого керування міською міліцією.

      Компанець помітив, яким жадібним поглядом Олександр Володимирович дивиться на підлітків, і чомусь запитав:

      – А де твій Владислав?

      – Я відправив його до Лондона.

      Команди вишикувалися на полі, і після свистка судді гра розпочалася.

      Потім, під час перерви, були традиційні канапки. Петро розпитував:

      – А що ж то за навчання у Великобританії?

      – Улітку син навчався на курсах з вивчення англійської. А потім йому запропонували скласти вступні іспити до коледжу. Склав. Залишився.

      – Неохочий ти на слова, – хитнув головою голова райдержадміністрації, – та це й непогано. Зате, коли щось пообіцяєш, то зробиш. Молодець! Допоміг знайти спонсорів для турніру…

      Олександр Володимирович мовчки дивився у бік стадіону, і неможливо було здогадатися, про що він зараз думає.

      Компанець копнув кінцем чобота якийсь м’яч, розвернувсь, підійшов впритул і подивився просто у вічі своєму гостю.

      – Слухай-но, а чому б тобі не виставити свою кандидатуру на виборах мера? Місту потрібен такий голова!

      Той не відсторонився, витримав погляд і сказав просто:

      – Хто такий мер? Володар смітників! Це не для мене.

      Наближався полудень. Верес глянув на годинник, на прощання потиснув Петрові руку і заодно тицьнув йому свої нові візитки. Тієї миті з його кишені вислизнула фотографія дружини і сина, які, обійнявшись, сиділи на березі моря. Чоловік легко підхопив знімок на льоту і повернув його на місце.

      – Оце добре! – зрадів Компанець, кинувши оком на світлину. – Але я не бачу у візитці твого домашнього телефону.

      – А в мене його нема.

      – Як? При такій посаді…

      – Він мені не потрібен. Бувай!

      Службове приміщення зустріло генерала запахом старих меблів. У кабінеті озвався телефон, з якого зазвичай сюди дзвонили з міністерства. Верес рвучко відчинив двері.

      – Тобі нагадати, де ти працюєш? – сварився голос у слухавці. – Зранку його розшукують! А у нього якийсь дитячий турнір! Тобі робити нічого?

      – Я очолюю футбольну федерацію області і вважаю, це частина нашої профілактичної роботи серед молоді.

      На тому кінці дроту чи то чхнули, чи то поперхнулися.

      – Час тобі позбутися цієї посади. Футбол – це поле для бізнесу. Передай крісло комусь молодшому, а сам відійди! Щоб я більше про це не чув!

      – Слухаюсь! Будуть якісь розпорядження?

      – Так. Підготуй звіт щодо замовних убивств, які скоєно останнім часом в області. Розберись, хто там мутить воду. Доповідатимеш у понеділок!

      – Але ж сьогодні вже субота.

      – Гаразд, чекаю твого звіту у середу. Бувай.

      Верес натиснув на кнопку на столі. Увійшов помічник на ім’я Дзен. Це був тямущий молодий чоловік із зовнішністю шанувальника східних бойових мистецтв.

      – Усі справи, пов’язані із замовними убивствами мені на стіл. Швидко!

      Першу теку мали б принести не раніше як за півгодини. Генерал відчув раптову втому – не так фізичну, як моральну. Йому забракло повітря, і він розчинив вікно. Чомусь відразу пригадалась інша весна – коли батько навідріз заборонив йому вступати до міліцейського навчального закладу. Старший Верес вважав це не кращим вибором для свого сина. Взагалі волів не говорити про правоохоронні органи, суддів і прокуратуру. У тридцять сьомому році за звинуваченням у зраді розстріляли його рідного брата. Думав, то була якась жахлива помилка або чиясь зла воля. Коли Сашку виповнилося дванадцять років, тато пояснив йому, що дядька реабілітували. Тоді хлопець так і не зрозумів до пуття, що це означає. Якщо дядько був у чомусь винний, то чому держава обмежилася простою констатацією факту? Повернула родині замість живої людини СКАЧАТЬ