Звір. Наталія Хаммоуда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ колись з-за часів свого головування на колгоспних зборах, оглянув усіх присутніх і почав:

      – Діти, жінко, онуки дорогі! – кивнув головою, ніби вітаючись, – я сьогодні помру!

      Юстина зняла крик, піднявши руки в гору, де на стіні висіла одна-однісінька іконаБогоматері, зі словами «Мати Божа, рятуй і відверни!», але Семен вмить обірвав той крик різким «замовчи!», і жінка затихла. Всі інші також мовчки дивились на Семена.

      – Отож, як кажу, я сьогодні помру, – продовжив. – Я це відчуваю. Як би я того хотів чи ні, але кожен народжений повинен померти. Сьогодні настав час і мені. Затримався я на цьому світі. Зажився. Змучився сам, і вас усіх втомив. Кличе менеБог до себе, але не можу піти з цього світу не зробивши одної важливої справи. Мушу покаятись…

      – Привезти священика…? – несміливо запитав син Павло, який завжди трохи мав страх перед батьком.

      – Ні! – заверещав Семен. – Ніяких ксьондзів! Я не перед ксьондзами завинив, а перед селом. Перед людьми я винен – перед ними і каятись буду. Жаль, що не всі дочекались цього дня.

      – Як то має бути, Семене? Як ти перед кожним покаєшся? Нам що, все село на подвір’ї зібрати? – запитала Юстина з думкою, що, можливо, чоловік знову марить. – Та й що ж ти цілому селу такого поганого вчинив, щоб перед всіма каятись?

      – Де й перед ким согрішив, за все спокутую. ТоБог мені притримав, – крикнув Семен на жінку. – А коли помру, скажіть людям, що Семен просив усіх його простити. Кляніться, що скажете, бо час мені вже, – хрипів Семен, а сам з кожною миттю робився все блідішим і блідішим. – Кляніться!

      – Клянемось. Скажемо, тату. Добре. – Відповідали кожен за себе діти, і навіть онуки, не розуміючи до кінця дідової просьби. Жінка мовчала, й тільки хитала головою з думкою, що чоловік знову втратив глузд.

      Семен ще раз глянув на дітей, затримуючи погляд на кожнім на мить, а далі обвів очима онуків, які тихенько сиділи на долівці, і схиливши голову на руку сина, зі словами «Прощайте!» видихнув востаннє.

      Семен Калита помер під співи перших півнів у самісіньку Різдвяну ніч. «Хіба така честь дана грішникам? – крутилось в голові у Юстини, яка ще не голосила, і не примовляла за померлим чоловіком, а додумувала розпочаті раніше думки. – На Різдво вмирають самі праведники, щоб піти прямісінько в рай». А за мить, отямившись, й сама заридала разом із дітьми та онуками, що скупчились довкола Семенового смертного одра.

      Микитюки

Микитка, Марія, Василь. 1945-70 роки

      Василь сліпий в паспорті Микитюк, але ціле село знає його як Кріля. Прізвисько те причепилось до нього через окуляри із товстезними лінзами, які носив Василь з дитинства, але все одно нічого не бачив. Ті окуляри служили Василеві тільки «шорами», щоб закрити від людей його спотворені зіниці.

      Чому саме Крілем назвали люди тоді хлопчика – не відомо сьогодні нікому, бо сліпими бувають тільки кроти, але селу тільки б назвати.

      Василь, єдиний син вдови СКАЧАТЬ