– Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!
– Духи надто дорогі, щоб їх споживати, – відказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.
– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.
– Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!
– Здається, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.
Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.
– Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, – продовжувала Мать, – але в нього є своя сім’я, і обслуговувати двох жінок…
– Трьох! – вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.
– Трьох?! – підняла голову Мать.
– Еге ж, трьох, – засміявся Молотов.
– Чия ж третя?
– Оно, – кивнув на Малєнкова. – Пупсика.
– Пуп-си-ка?! – вирячила очі Революція. – Пупсик! Це правда?
Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.
– Так ти шо, Клим! – гримнула Революція. – Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Га?
– Пардон, Маман, – підняв вказівного пальця Молотов. – Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.
Мать вдарила кулаком по столу:
– Що за чорт! Коли подадуть солодке?!
– За десять хвилин, – відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.
– Так шо, Лазар? – знову провадила своє Мать. – Доки твоя жінка буде клянчити любов?
– До наступної п’ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…
– Лазік! – урвав його Ворошилов. – Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.
– А шо ж ми тепер робимо? – здивувався Каганович.
– Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?
– Поняв. А з чого ми його будуємо?
– З обломків соціалізму! – зареготав Молотов.
– Ну, братва! – обурився Ворошилов. – Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!
– Шо-о? – визвірився Молотов. – Я – обломок?!
– Ану припиніть негайно! – накричала Мать. – Мало того, що я на це все дивлюся, СКАЧАТЬ