Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

Чтение книги онлайн.

      Ви вірите йому?

      Я вірю особливо в те,

      Що він про батька розповів.

      І вірите, що він тікав

      Заради сина? Що – не міг листом

      Вас попросити?

      О ні! Ви ж бачите – які замашки

      Дивацькі в цього Бляхи-Мухи.

      Тип дивовижний. Я йому повірив,

      Як він почав про сина говорити —

      Як зайнялись його хитрющі очі,

      Як руки задрижали…

      Діти, діти!

      Я зустрічав таких – і в нас, і в вас,

      Які «добреньким» вас вважають.

      Цей Вчитель, вони все кажуть,

      Ростить злочинців з підлітків

      Своїм погладжуванням по голівці.

      Сучасний педагог, вони вважають,

      Собі дозволити не може

      Дітей погладжувати по голівці.

      Коли ж такі шовковисті голівки

      В дітей, коли ж рука сама

      Так безконтрольно тягнеться до них!

      Я так люблю цей відділ людства, —

      Казав колись Макаренко.

      Гадаю я, що опоненти наші —

      Прихильники «ламати» і «тиснути».

      На досвіді переконавсь я, що дітей,

      Та ще важких, «ламати» і «тиснути» —

      Це недотепна і безнадійна справа.

      Ти розберись, чому вони такі!

      Допоможи ти їм задуматись про себе,

      Ти виклич їхню совість як суддю!

      Ти все невтомно гостя атакуєш,

      А він же – гість, ти ж відпочинь,

      Схолонь!

      Та ні, геносе Функе розуміє

      Мій запал, він же вчитель, він…

      Він Корчаком захоплений. Так от —

      Найлегше виставить за двері.

      Міліціонером погрозити старшим.

      Хіба для цього треба розуму?

      Дитина буде нас лише боятись,

      Ми ж, вихователі, наглядачами будем,

      Як буде діяти лише покара,

      Ми звільним вихованця нашого

      Од муки найсвятішої – од совісті.

      Йому тоді залишиться єдине,

      Як цьому Блясі-Мусі, аристократу, —

      «Места не столь отдаленные».

      Коли ж ми здатні, як порядні люди,

      Як справжні вчителі, на самокритику

      Лиху, нищівну, може, і нещадну,

      То і таке сказати не завадить:

      Важкі діти – це діти, од яких

      Ми, дорослі, ми, вчителі,

      Ухилились, відштовхнулись, відмовились.

      Діти, яким ми не знайшли

      Ні часу, ні серця, ні совісті.

      Коли дитина шукала нас,

      Ми займались нікчемною белібердою.

      Важкі діти – це діти, яких ми зрадили!

      Я зараз… зараз… я на хвилю!

      Ти, рідна, побудь із гостем —

      Так неґречно вийшло.