Свята Марійка. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ таки була замріяна. Як надумала в дитинстві, що стане вчителькою, то так і вийшло.

      У школі вчилась – так старалась!

      По закінченні сама поїхала до міста і там вступила до інституту.

      Батьки в Оленки не багаті, але й не бідні – як усі в селі. Садили город, тримали корову, качки і свині. То Оленка з дитинства до праці звикла. І вирішила, що після навчання в село вернеться та й буде жити.

      До інституту Оленка нікого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танці не ходила, на гульки теж – постійно вчилась. Та ще й така була собі – недоторкана й строга. У школі як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щічку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачіпати.

      А в інституті… Хоч і пора їй прийшла на дівування, але вона все, знай, учиться.

      А жила Оленка в гуртожитку. Дівчат багато, це ж майбутні вчительки були, а хлопців жменька. На спільній кухні варять студентки їсти, пахощі по поверху розлетілись – а хлопці тут як тут. Дівчата їх пожаліють, запрошують до кімнати, вгощають, діляться харчами. І хлопці вільно почувались, зачіпалили дівчат, жартували, лізли цілуватись, то одну, то другу обирали. Такі тоді були порядки, такі і досі.

      Але Оленці до того геть було байдуже, їй одна наука в голові.

      – Та ти геть якась сільська й забита, – якось кажуть їй дівчата. – Чого ти ото зиркаєш так сердито, не посміхнешся ніколи, як хлопці у нас гостюють? Ти знаєш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?

      – Нехай собі, – зітхне Оленка. – І що в тім поганого? Не дуже мені їх торкання й треба!

      Але минув рік, минув другий…

      Якось у коридорі Оленка зустріла хлопця, Москалюка Івана. Була осінь, студенти тільки-тільки повернулися із канікул на навчання. Ніколи раніше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – і не впізнала! Чи то він так за літо виріс і змужнів, чи то вона сама здрібніла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, і тільки по зачісці та жестах змогла вона у тому красені впізнати свого однокурсника.

      – Привіт, Оленко! – він ще й посміхнувся.

      – Привіт… – Оленка не стрималася й озирнулась.

      І він озирнувся теж! Підморгнув Оленці, махнув рукою, пішов.

      Повернулася Оленка того дня після занять до кімнати сама не своя, збентежена.

      То раніше зготує щось їсти та й сідає за книги. А це… Уже й дівчата з пар прибігли, щебечуть, переповідають новини. А Оленка все сидить і сидить, дивиться у вікно.

      – Ти будеш із нами їсти? – уже як гукнула котрась, тоді аж Оленка схаменулась.

      – О, а ви вже вдома? – сиділа, мов у сні.

      – Та вже давно! Ти що це, не захворіла, бува?

      – Та ні…

      І сон у той день не йшов Оленці. Встала дуже рано, бо ж ізвечора знання ніяк у голову не лізли. Увімкнула Оленка лампу, відкрила книжку, дивиться на букви, аж там – Іванове обличчя їй ввижається, та й усе.

      Дуже сподобався Іван Оленці. Почала вона від того дня слідкувати за ним очима. Де він СКАЧАТЬ