Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ обговорювалися нові твори української прози, що стали помітними (а деякі й незабутніми) віхами її розвитку – романи «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (1958) Олександра Ільченка, «Святослав» (1959) Семена Скляренка, «Хліб і сіль» (1959) та «Правда і кривда» (1961) Михайла Стельмаха, «Людина і зброя» (1960) Олеся Гончара, «Вир» (1960, перша частина) Григорія Тютюнника, повісті Ігоря Муратова, оповідання Леоніда Первомайського та ін. І вже не тільки вражаючими «Зачарованою Десною» та «Поемою про море», а й у ширшому обсязі вертався в українську літературу Олександр Довженко – двічі (у 1958–1959 та в 1960 роках) виходило тритомове видання його творів, хоч і далеко не повне, хоч і з брутальними цензурними спотвореннями.

      Отже, феномен «шістдесятників» не був чимось поодиноким, геть виключним або незбагненним, як це подекуди здавалося тоді, з ближчої відстані, коли не всі спромоглися вбачити ширшу картину літературного життя. Він виростав із загального піднесення української літератури, яка переживала свої обнадійливі дні і прагнула багато про що сказати сміливіше і вагоміше, ніж досі. Але молоді – «хлюпни нам, море, свіжі лави!» – вносили в цей процес свою гостру новизну, енергію шукань і добру творчу зухвалість. Головне ж – вони були молодими, несли надію, і це хвилювало…

      Якщо говорити саме про поезію, треба мати на увазі ще таке. Шістдесяті роки (надто їх початок) були періодом чи ненайбільш масового захоплення поезією в СРСР. Поезія вийшла на найширшу аудиторію, «прорвалася» на найбільші сцени й естраду. У пізніші часи важко знайти якусь аналогію тодішній популярності Євгена Євтушенка та Андрія Вознесенського. До речі, Євтушенко тоді ж, 1961 року, з тріумфом виступав у Києві, в Жовтневому палаці, і прочитав свій переклад Драчевого «Соняшника», що враз став славетним; та ж «Літературна газета» 1 вересня відвела свою четверту сторінку його «Стихам, впервые прочитанным в Киеве». Варто згадати також, що нове дихання прийшло не тільки в російську поезію – не так, може, ефектно зовні, але ще раніше й у деяких випадках глибше воно почало виявлятися в багатьох національних літературах: уже здобули високу репутацію і всесоюзний резонанс Расул Гамзатов, Давид Кугультінов, Кайсин Кулієв, а Едуардас Межелайтіс видав 1961 року книгу «Людина» (Ленінська премія 1962 року), яка мала принципове значення і відкривала новий філософський горизонт усій радянській поезії.

      Нарешті: кінець 1950-х – початок 1960-х років був періодом жадібного ознайомлення з так званою прогресивною (лівою) поезією світу, зі світовим поетичним авангардом – у тих межах, які тоді стали дозволеними. І читачі, і молоді поети гарячково відкривали для себе Неруду й Елюара, Превера і Лорку, Хікмета й Арагона, Волькера і Тувіма (знову доводиться повертатися до «Літературної газети», яка 1 серпня віддала четверту сторінку поезіям Юліана Тувіма в перекладах Максима Рильського), почасти Т. С. Еліота, Сен-Жон Перса та ін. (А дехто з молодших, може, вперше прилучався до світу Уїтмена й Верхарна…)

      Усе СКАЧАТЬ