Соняшник. Поезії 1960–1970 років. Іван Драч

Чтение книги онлайн.

      Дві зорини на білому тілі,

      Дві невипиті чаші цноти

      Снять синами, од ласки зомлілі,

      Розстебнувши сукенку жароти.

      Зашаріються – і спросоння

      Заховаються в піні шовків.

      А над ними чубатий сонях

      Парубоцтвом своїм одцвів…

      А де ж смуглі твої, непорочні?

      Чом вони юнаками не снять?

      Чом сини твої ненароджені

      Захлинаються од проклять?

      А бандит розпікає шворня

      І зґвалтовані груди пече,

      І алжирське дівча нескорене

      Доживає у блиску очей…

      Хай над Сеною білого гуна

      Перестріне зневаги напасть —

      Хай йому парижанка юна

      Чистих персів торкнутись не дасть!

      Руки зламані, груди зранені

      До очей моїх попливли.

      Глянь! На персах твоєї коханої

      Видно опіки Джаміли!

      Ніч розписала небо в синю домашню вазу.

      Захлинулася електричка. Комар в спориші принишк.

      Замурзався я на роботі – і мати примітила зразу

      Заплямлені солідолом ще путні сірі штани.

      Баняк на плиту поставила. Дістала з полиці мило.

      А місяць у білих споднях з батьком у шахи грав.

      Далеко овогнене місто на сон голубий мостилось.

      Смачною була після пива густа кабачкова ікра.

      Відгонили грушами хмари. У вітрі топилися шепоти.

      Сад колихався солодко на гойдалці тишини.

      А на пружинистій шворці, звішені за манжети,

      Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.

      (Повні образи, повні огуди

      Мої пишногубі етюди.

      «Це вже занадто, це вже занадто», —

      Мені нашіптували сонати,

      І розсипались по панелі

      Мої рондо і ритурнелі —

      Я обійшовся без них,

      Оспівуючи штани.)

      Де котиться між голубих лугів

      Хмарина ніжна з білими плечима,

      Я продаю сонця – оранжеві, тугі,

      З тривожними музичними очима.

      Ось сонце віри – чисте і просте,

      Ось сонце міри – з віжками на храпах,

      Ось сонце смутку, звідки проросте

      Жорстока мудрість в золотих накрапах.

      І переливно блискотять сонця

      Протуберанцями сторч головою.

      Беріть сонця – кладіть мені серця,

      Як мідяки з осугою-турбою.

      Я ваші душі кпином обмину,

      Я не поставлю їх на п’яні карти,

      А що сонця за дорогу ціну,

      То сонце завжди серця варте.

      Як це мало – сказати: «Добридень!»,

      Як на диво багато в цім слові,

      Бо воно аж по вінця сповнене

      (Перехлюпується, вишумовує)

      І надіями, і тривогами,

      І запеклими вболіваннями

      За СКАЧАТЬ