Після тебе. Джоджо Мойєс

Чтение книги онлайн.

      Сирена, синій вир. У Лондоні завжди чути сирену. Ми їдемо. Машиною швидкої подекуди ковзає неонове світло. Тут дуже мало місця. Чоловік у зеленій формі тицяє в екран телефону, потім повертається й поправляє крапельницю над головою. Біль трохи послабшав – може, морфій? Зі свідомістю повернувся жах. Усередині мого тіла наче повільно роздувається велетенська подушка безпеки, затуляючи від мене все інше. О ні. Ні.

      – Иачше?

      Довелося повторити двічі, перш ніж чоловік мене почув. Він спирається руками на задню частину кабіни, щоб почути мене. Нахиляє обличчя – він пахне лимонами, і йому варто було б поголитися.

      – Як ви?

      – Я…

      Чоловік іще трохи нахиляється.

      – Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні. – Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває паніка – а що, як він забере руку? – Тримайтесь. Донно, ще довго?

      Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?

      – Ене алалісувало? – шепочу я.

      – Що? – Він підносить вухо аж до моїх губ.

      – Алалісувало? Ене алалісувало?

      – Паралізувало? – перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. – Можеш поворушити пальцями на ногах?

      Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальця – щоб нагадати мені, де він.

      – Спробуй іще раз. Ось так.

      Біль пронизує обидві ноги. Різкий видих – може, схлип. Мій.

      – Ноги в порядку. Біль – це добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.

      Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна підтримка. Я відчуваю його руку. Ще ніколи я так сильно не прагнула людського дотику.

      – Правда. Я певен, що вас не паралізувало.

      – Акувати огу. – Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. – Уть лашка, не ітпушкай, – шепочу я.

      Він нахиляється ближче.

      – Я не відпущу.

      Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливається, і я знов кудись провалююсь.