Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зрадів старий, знизуючи плечима й гидко всміхаючись. – Хитрі шельми, хитрі шельми! Тверді до останнього! Не виказали попові, де воно лежить! Не підвели старого Феджіна. Ще б пак, на якого біса? Від цього мотуз на горлі анітрішечки б не ослаб! Ні, ні, ні! Хитрі шельми! Хитрі шельми!

      Пробубонівши ще щось собі під ніс, старий поклав годинника назад у скриньку і почав витягати один по одному ще з півдесятка годинників; милувався він кожним з невимовною насолодою, а потім висипав цілу купу перснів, брошок, браслетів і інших покрас, таких розкішних і з такими самоцвітами, що Олівер навіть і не знав, як їх назвати.

      Поклавши усе це назад, старий дістав зо дна скриньки якусь манесеньку річ, що вмістилася вся в його долоні; здавалося – на ній був якийсь дуже дрібний напис, бо він довго уважно вдивлявся у неї. Потім він поклав її назад до скриньки, мов втративши надію чогось добрати, зітхнув і, відкинувшись на спинку стільця, прошепотів:

      – Ловка штука – кара на горло. Мертві не знають ні каяття, ні вороття! Вони не розцвенькають стислих таємниць! Ловка це штука для нашого ремества! Усіх п’ятьох почепили на мотузці, і нікому тепер правити поділу здобичи й прискаржувати!

      У цю мить розвіяний погляд його блискучих темних очей, що блукав неуважно по стінах, ненароком упав на Оліверове обличчя: очі хлопчика з німою цікавістю вп’ялися в нього, і, хоча це була одна мить – найкоротший у світі протяг часу, старий зрозумів, що за ним стежать. Віко скриньки стукнуло; старий, схопивши зі столу ножа для хліба, сам не свій скочив на ноги; він страшенно хвилювався, бо навіть на смерть наляканий Олівер помітив, як тремтить ніж у його руці.

      – Що це значить? Так ти підглядаєш за мною? Чому витаращив баньки? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше: коли тобі життя миле!

      – Я не міг довше спати, сер, – відповів несміливо Олівер, – мені дуже шкода, що я вас потурбував.

      – Ти прокинувся з годину тому? – домагався, зловісно насупивши брови, старий.

      – Ні, ні, бігме, я спав, – відповів Олівер.

      – А чи ти цього певен? – скрикнув ще лютіше старий, наступаючи з погрозою на нього.

      – Слово честі, сер, – серйозно одказав Олівер, – слово честі, я спав.

      – Так, так, серденько, – раптово заговорив старий своїм звичайним улесливим тоном і перше, ніж покласти ножа назад на стіл, покрутив його в руках, немов даючи зрозуміти, що він ним хотів лише погратись. – Звичайно, я це сам знаю, мій любий. Я тільки хотів налякати тебе. Ти не страхополох, ха-ха-ха! Ти дуже хороше хлоп’ятко.

      Він посміхався, потирав руки, але видно було, що він почував себе негаразд.

      – А чи бачив ти всі ці прекрасні речі? – спитав він по недовгій мовчанці, кладучи руку на віко скриньки.

      – Так, сер, – відповів Олівер.

      – А-а, – знову здригнувся старий і трохи зблід на виду. – Це все моє, моє власне. Це все, що я надбав про чорний день на старість. СКАЧАТЬ