Душа обирає наосліп. Олександра Малаш

Чтение книги онлайн.

      Вона також була схиблена на нотах і заслухалася, забувши про час.

      Я кинулася до свого телефону, що мирно чекав на беззвучному режимі. Чи варто казати, як довго я намагалася заспокоїти переляканих батьків, брехала, ніби я заснула, а перед сном забула до них зателефонувати… І молилася про одне – аби лише тієї хвилини в цьому домі ніхто не заговорив. «Коли моя мати співає… Коли моя мати співає…»

      Із сусідньої кімнати вийшов голова родини і запропонував доправити мене додому. Я було віднікувалася – мовляв, нащо ці клопоти, я не маленька й тому подібне… Але тут утрутився вчительський синочок і згадав, що «сьогодні батькова черга охороняти жінок у цьому домі». Я спробувала вислизнути непомітно. Але Юрко все-таки пішов мене проводжати. Я лише поставила умову – добиратися будемо пішки.

      По-перше, не була впевнена, що ми у цей час чимось доїдемо, по-друге, – спина моя раптом згадала, що я задовго сиділа біля піаніно й тепер не завадило б її розігнути. До того ж було якесь босяцьке бажання поглузувати зі студента-ботана. Адже з правого берега на Троєщину пішкобусом – це вам не в комп витріщатися. Але найголовніше – просто кортіло поговорити. Байдуже, слухають мене чи ні. Так буває, коли переповнюють враження. Коли душа й далі ширяє в сяйві місяця, дарма що клавіші фортепіано вже відпочивають від моїх пальців… Натомість зорі такі близькі до мене – і я мовби перескакую з однієї на одну, наспівуючи лейтмотив. Про це теж хотілося сказати вголос.

      І я розтікалася мислію по древу…

      Брехня, що жінка вухами любить. Вона любить вуха. Я сповідалася. Юрко мене не перебивав. Щось запитував, коли я спинялася, аби перевести подих. Наприкінці дороги запропонував зустрітися в позаурочний час. Я щось там промимрила, що вільного часу в принципі не маю. А тоді – сама не знаю чого – зірвалося:

      – Гаразд, якось домовимося, коли приїду.