Ярмарок нічних жахіть (збірник). Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

      – Або я сам її заткну.

      Я й справді збирався його заткнути. Батько б розлютився, якби дізнався, що я погрожую відлупцювати молодшого, меншого хлопчика, але той не мав права говорити такі речі. Він виглядав як маленький хлопчик, але казав геть не дитячі речі.

      – Що, посмоктав пуцьки, лайнопикий? – загорлав він, а потім сховався за каркасовий кущ.

      Я хотів піти до нього, але Марлі міцно, аж до болю, стискала мою руку.

      – Мені цей хлопчик не подобається, – мовила вона.

      Я відповів, що мені теж, але не треба звертати уваги. Краще ходімо додому, запропонував я.

      Але перш ніж ми рушили з місця, з-за кущів знову виринув той хлопчик, тримаючи в руках скриньку для ланчів зі Стівом Остіном. Він підняв її.

      – Щось загубила, кретинко? – вигукнув він і зареготав. Від сміху його обличчя зморщилося та стало схоже на свиняче рило. Він понюхав скриньку й продовжив: – Гадаю, це твоє, бо пахне пиздою. Тупою пиздою.

      – Віддай, це моє! – заверещала Марлі. Вона відпустила мою руку. Я намагався її втримати, але спітніла долоня просто висковзнула.

      – Підійди та візьми, – і хлопчик простягнув їй скриньку.

      Перш ніж я розповім, що сталося далі, треба розказати вам про місіс Пекгем. Вона була вчителькою перших класів у Мері Дей. У мене вона нічого не викладала, бо перший клас я закінчив у Нью-Мексико. Але її знали майже всі дітлахи в Талботі, разом із Марлі, і всі її дуже любили. Я сам її любив, хоча спілкувався з нею, лише коли вона наглядала за нами на дитячому майданчику. Якщо ми гралися в кікбол[85], хлопці проти дівчат, вона завжди виступала пітчером за дівчачу збірну. Інколи вона крутила подачі з-за спини, і всі сміялися. Таких вчителів пам’ятають навіть через сорок років, бо вона була доброю та веселою, але все одно вміла заспокоювати малих непосидьків.

      У неї був великий старий «Б’юїк Роудмастер»[86] небесно-блакитного кольору, і ми називали її Неквапна Пекгем, бо вона ніколи не перевищувала швидкості тридцять миль на годину, завжди сиділа за кермом прямо, немов багнета проковтнула, та щулила підсліпуваті очі. Звісно, ми бачили її лише в нашому районі, біля школи, але можу закластися, що трасою № 78 вона їздила так само. Навіть міжштатними автомагістралями. Вона була уважною та обережною. Вона би ніколи не скривдила дитини. Принаймні, навмисне.

      Марлі побігла через дорогу, щоби забрати свою пропажу. Поганий хлопчик засміявся та кинув їй скриньку. Вона впала на дорогу й розбилася. Випав і покотився термос. Я помітив, що наближається небесно-блакитний «Роудмастер», і гукнув Марлі, аби вона пильнувала, але я не хвилювався, оскільки за кермом була Неквапна Пекгем і перебувала вона за цілий квартал від нас, а машина рухалася так само повільно, як завжди.

      – Ти її не втримав, тож провина на тобі, – гукнув хлопчик. Він дивився на мене, шкірився, і між його губами виднілися дрібні зубки. – Ти нічого не можеш втримати, пуцькосмок. – Він висолопив язика СКАЧАТЬ