Золоті копита. Юрій Логвин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ про зілля, подароване чорною чарівницею. Та ось його занесло на гострі камені, і він вдарився так, що в очах все затьмарилось. І не було чутно, як йому камені печуть тіло.

      Коли туман в очах розійшовся, то побачив перед лицем три очеретинки на шворочці – білу, червону та чорну. Пригадав, що це його порятунок – треба з'їсти зілля. Намагався пригадати – коли яку вживати? Але не зміг і тому простягнув руку до червоної очеретини…

      Він не знав, за який час почало діяти те зілля, але тепер зміг іти далі. І пухирі хоч повискакували на зап'ястях, на литках і на стопах, тільки трохи щеміли…

      Його більше не заносило, не хитало.

      Твердою ходою він наближався до скель у кінці долини. А праворуч і ліворуч від його шляху все частіше траплялись висохлі негритята.

      Скільки їх було? Не менше сорока, якщо пригадати, скільки побачив сьогодні. Скільки насправді – не знає ніхто, бо хто знає, скількох він не помітив, коли йому оте з головою трапилось?

      Підступив до перших скель, коли сонце позолотило гірські схили і кинуло довгі тіні на сірий пісок.

      Чорний пісок закінчився ще може за півмилі до скель до перших гірських схилів.

      Відколи кінчився чорний пісок, кінчились і висохлі негритята.

      Уважно обдивився, чи не причаїлась де змія, чи не сховався скорпіон чи сіренький смертельний павучок. Поприбирав камінчики. Зняв сніп гальфи зі зброєю і корзину. Ліг на спину під самісіньку скелю на гарячий, але не розпечений, пісок і задер угору ноги, прихиливши до камінної стіни.

      Подивився вгору. Білувате, наче сироватка, небо все більше у височині бралося легкою, легкою блакиттю.

      І ось вгорі на неосяжній вишині наче пливла майже невидима квітка.

      «Диви, куди гарячим повітрям підняло орла… – Блаженно посміхаючись, подумав і заплющив очі. – Порахую до трьох сотень і піду далі. Скільки тут до Колодязя Аллаха – кроків двісті. Вважай, він вже прийшов! Прийшов? Ні, перебіг Чортову жаровню, як бусурмани кажуть: фурн-ель- шайтан аль-висвас-аль-ханнас… Диви, не забув, не забув…» – радів він і почав рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потім перейшов на турецьку… Далі збився і продовжив німецькою, але знов збився і поки пригадав, провалився в гарячий, задушливий морок… Із хворобливої дрімоти його викинув ще гарячіший, ніж раніше, струмінь розпеченого вітру. На додаток на нього згори із шаленою швидкістю накочувалось сухе тріскотіння. Розклепив закислі, запалені повіки.

      Над ним розпластались чорні крила грифа. Від крил тхнуло трупним смородом. Зміїна голова з голою шиєю вивернула до нього нерухоме, наче скляне, жовте око.

      Смердючий птах зустрівся з ним поглядом і, змахнувши крилами, відскочив назад. А з височини темніючого неба один за одним падали чорні велетенські птахи.

      «А гниди сучі! Та я ще живий! Я перебіг фурн-ель-шайтан ель-висвасель-ханнас!» – Заволав він пересохлими вустами. І шкіра трісла, СКАЧАТЬ