Богиня і Консультант. Володимир Єшкілєв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в приймальній президента Фонду його кликали переважно через дзвінки «людей-сюрпризів». Людей небажаних, неочікуваних і часто-густо просто неприємних. Тих, які нащось шукали і знаходили його прізвище на сайті ФПП або ж були втаємничені у внутрішні ігри і розклади політичних технологів. Окрім того, у всіх серйозних офісах оголосили вихідний. Той, хто дзвонив, мав точно знати, що офіс ФПП цього року ігнорує травневі свята. Така оперативна поінформованість додавала тривоги. «Консультант – небезпечний різновид діяльності!»[2]

      Секретарка шефа, струнка шістка з жорстким каре воронячого кольору, посміхнулася Мітеликові. Від тої посмішки-вищиру його плющило. З цим особливим вищиром секретарка голосно (так, щоби чули дівки з моніторингової групи) повідомляла йому новини: «Валерію Петровичу, шеф підписав наказ про надання вам внутрішнього безпроцентного кредиту на лікування вашої дружини у наркодиспансері».

      Піднімаючи слухавку, Мітелик помітив зелений вогник на пульті. Секретарка увімкнула запис розмови. Вона діяла за інструкцією, але навіть цю дрібницю старший консультант заніс до переліку неблагодатних справ шістки.

      «Привіт, засранцю!» – сказала слухавка.

      Мітелик напрягся. Голос був знайомим, але згадати відразу, хто говорить, Валерій Петрович не зміг.

      «Що, не впізнаєш, Міта-брате?»

      «Яра, це ти?»

      «Ні, мля, йошкіни коти».

      «Скільки років…»

      «Одинадцять. Річниця. Як Анжела, як діти?»

      «Богу дякувати…»

      «Щось ти набожним став, як я бачу… Треба зустрітись».

      «Сьогодні, напевно, не вийде…»

      «Боба вбили».

      «Що-о-о?!»

      «Не кричи так. Застрелили. У хаті. Пам’ятаєш його хату? Треба зустрітись нам, Міта-брате. Терміново. Кидай усе. Я приїду до твого офісу за годину».

      «Але…»

      Слухавка відповіла гудінням. Секретарка відірвала очі від дисплея:

      – У вас щось сталося, Валерію Петровичу?

      – Так, сталося. Сталося… Господи! – Мітелик впав у глибоке гостьове крісло.

      – Співчуваю, – вищирилася секретарка.

      За годину Мітелик стояв на тротуарі навпроти офісної будівлі і мружився від віконних відблисків яскравого сонця. Він щойно зняв з особистого рахунку триста доларів, на випадок зустрічі з родиною Боба. А також поклав до кишені диктофон і плаский балончик з паралізуючим газом. Щось підказувало старшому консультантові, що пригоди тільки починаються. Він також знав, що шістка-секретарка зараз стоїть біля вікна, щоби записати номер авто, яким Яра мав заїхати по Міта-брата. «Цікаво, чи має ця сучка бінокль?» – подумав він і сам здивувався своїй наївності. Секретарка мала мати портативну відеокамеру з функцією наближення віддалених об’єктів. Бінокль їй був без потреби. Мітелик якраз вирішував, чи не подзвонити, бува, Ярі й не попередити, щоб не виходив СКАЧАТЬ