.

Чтение книги онлайн.

      – Давай.

      А минулого разу вона відмовилася. Зайва перевитрата енергії й часу, а тоді все одно спускатися. Центр соціалізації розташований на четвертому рівні міста, а блок, де ми мешкаємо, – на п’ятому, тому наша капсула запрограмована на серединну мережу тунелів. По верхньому ми катаємося лише на вихідних, та й те якщо в мами й тата однакові плани, про Роба я вже не кажу. Але на вихідних нагорі стільки капсул, що неба через них майже не видно.

      Мама пробігла пальцями по кнопках, вводячи нову програму. Перед цим, звичайно ж забрала руку з мого плеча. Шкода.

      Капсула трохи стишила хід, вишукуючи найближчий наскрізний шурф. Я замружилася. Не тому, що боялася, хоча від вертикального злету стає холодно всередині й спирає подих; страшніий лише спуск вертикально вниз. Але я не боюся, чесно-чесно! Просто дуже здорово отак замружитися, – а тоді, вже нагорі, розплющити очі і…

      Побачити небо.

      Величезне-превеличезне, яскраво-синє, вкрите білими візерунками хмаринок… Небо!!!

      – Ну як тобі, Юсько? – мама закинула голову, і її золотаве блискуче волосся лоскотало мені обличчя, теж задерте догори так, що боліла шия. – Подобається?!..

      Хмаринки ледь-ледь мерехтіли від подвійного заломлення світла через дах капсули й склопластиковий купол над містом. Але синява була такою сліпучою, що я ніяк не могла повірити, ніби між нами є якась перепона.

      Між мною – і небом.

      Капсула розігналася і тепер летіла ще швидше, ніж дозволено на внутрішніх рівнях. А назустріч летіли хмари. Цікаво, на що вони схожі, коли подивитися на них з місця? Таке місце напевно має десь бути…

      І раптом ми миттю – я навіть не встигла замружитися – впали вниз.

      Знову помчали тунелем назустріч різнокольоровим і сріблястим блокам. Але перераховувати їх було чомусь уже зовсім нецікаво.

      Зате мама обійняла мене за плечі:

      – Як твої справи, Юсику? Що робили сьогодні в групі?

      – Бавилися в «море хвилюється». А Далька, мамо, ти уявляєш, притягла альбом! Але не з фотками, а…

      – «Море хвилюється»? – перепитала мама.

       …І я зрозуміла, що далі вона не слухала. Дорослі взагалі зрідка слухають, коли їм щось розповідаєш. Навіть мама – а про решту не варто й згадувати. Не розумію лишень, для чого тоді питати, якщо відповідь зовсім не цікавить?..

      – Я маю для тебе сюрприз, – шепнула мама. – Для нас усіх. Сказати зараз чи коли прийдуть тато з Робом?

      Я відразу ж припинила ображатися:

      – Зараз, зараз!

      Адже зрозуміло, якщо чекати на тата з Робом, та ще й на обох водночас, то це буде за два-три тижні, не раніше.

      – Ну, слухай. У нас на роботі сьогодні проводили щорічну вибірку-лото на предмет екодозвілля… тобто, Юсько, як би тобі пояснити, такий розподіл шляхом генерації випадкових чисел… Розумієш, ми їдемо на море!!!

      Мені снилося море.

      Як СКАЧАТЬ