Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

Чтение книги онлайн.

      – По-перше, – відповів він мені, – я не розумніший за тебе, я просто більше за тебе знаю, і так сталось лише тому, що я набагато старший за тебе. Батьки завжди знають більше за дітей, а діти завжди розумніші за своїх батьків.

      – За винятком, якщо дитина розумово відстала, – відповів я йому.

      Він промовчав. – Ти сказав «по-перше», то є ще «по-друге»?

      – По-друге, якщо я такий розумний, то чому займаюсь торгівлею?

      – І справді, – знітився я. А тоді мені спало на думку ще дещо: – Зачекай, але ж це не було б сімейною ювелірною справою, якби ніхто з нашої сім’ї цим не займався!

      – Звичайно, було б, просто вона належала б іншій сім’ї. Я запитав:

      – Що ж, а що буде з нашою сім’єю? Ми відкриємо нову сімейну справу?

      – Ми точно щось вигадаємо.

      Я згадав свою другу поїздку в лімузині, коли Квартирант і я їхали викопувати порожню татову труну.

      На вихідних ми з татом грали у чудову гру «Дослідницька експедиція». Іноді такі експедиції були доволі легкими, як от коли тато попросив мене принести йому якусь річ із кожного десятиліття двадцятого століття. Я кмітливий, тож взяв і приніс йому камінь. А іноді експедиції були такими складними, що могли тривати декілька тижнів. Останнього разу тато просто дав мені мапу Центрального парку. Я запитав:

      – І що?

      – І все.

      – Дай мені підказку.

      – А хто сказав, що має бути якась підказка?

      – Завжди є підказки.

      – Це ні про що не говорить.

      – І що, ніякої підказки?

      – А може, відсутність підказки і є підказкою.

      – Хіба таке можливо?

      Він знизав плечима, наче не вловив суть мого запитання. Такі моменти я просто обожнював.

      Весь день я провів у парку, шукаючи хоч якусь підказку, але проблема була в тому, що я не знав, що саме треба шукати. Я підходив до перехожих і запитував їх, чи знають вони щось, про що необхідно дізнатись і мені, бо іноді тато так планував наші експедиції, що мені потрібно було розмовляти з людьми довкола. Але всі, до кого б я не підходив, тільки здивовано на мене дивились, і в їхніх очах читалось явне «Що за?…» Я сподівався знайти підказку біля Резервуару.[4] Прочитав навіть оголошення на всіх стовпах та деревах. Уважно вивчив описи всіх тварин у зоопарку. Я навіть вмовив людей із повітряними зміями скрутити свої мотузки, щоб я міг роздивитися зміїв зблизька, хоч я не дуже й вірив у те, що розгадка там. Але тато завжди був непередбачуваним. На свою біду, я не знайшов абсолютно нічого, хіба що відсутність підказки і була підказкою. Таке могло бути?

      Того дня ми вечеряли глютеном генерала Цао,[5] і я помітив, що тато їсть виделкою, хоч уміє вправно користуватися паличками.

      – Зачекай! – вигукнув я і встав із-за столу. Я вказав на виделку в нього в руці: – Виделка – це підказка?

      Тато лише знизав плечима, і для мене це означало, що я справді натрапив на слід. Я повторював подумки: «Виделка, СКАЧАТЬ