Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вчителі стали вченими радниками, шкільні інспектори – шкільними радниками, кельнери дістали право величати себе старшими офіціантами, колишні партійні секретарі стали превосходительствами, військовий міністр демократичного уряду з великою радістю взяв під своє крильце в міністерство справжніх генералів, і німецька революція потонула в червоному плюші, в комфорті, в пивних і в тузі за мундирами та командами.

      – Пане старший офіціант! – гукає Ґеорґ.

      Кельнер і далі вдає, що не чує. Це давній дитячий трюк Едуарда: він сподівається, що ми здамось, коли кельнери не обслуговуватимуть нас.

      – Старший офіціант! Ви оглухли? – розлягається раптом у залі громовий голос з першокласним прусським казарменим відтінком. Він одразу діє, як сигнал труби на старих бойових коней. Кельнер зупиняється, ніби йому вистрілили в спину, і обертається; два інших кидаються до нас звідкись збоку, хтось клацає каблуками, якийсь чоловік, що сидить недалеко від нас, схожий на військового, тихо вигукує: «Браво», і навіть Едуард біжить, щоб довідатись, кому належить цей голос з вищих сфер. Він знає, що ні я, ні Ґеорґ не можемо так командувати.

      Ми мовчки дивимось на Рене де ля Тур. Вона сидить собі спокійно й скромно, нібито все це її не стосується. Проте гукнути так могла тільки вона – ми знаємо голос Віллі.

      Кельнера зупиняється біля нашого столика.

      – Що панство бажає?

      – Суп з макаронами, гуляш і каша для двох, – каже Ґеорґ. – І швидше, а то ми прочистимо вам вуха.

      Едуард підходить до нас. Він не розуміє, що сталося, і кидає погляд під стіл. Там ніхто не сховався, а дух не може так ревти. Ми теж не можемо, Едуард знає це.

      – Дуже прошу вас, – каже він нарешті, – в моєму закладі не зчиняти такого галасу.

      Ніхто не відповідає. Ми тільки байдуже позираємо на нього. Рене де ля Тур пудриться. Едуард повертається, щоб іти геть.

      – Хазяїне! Йдіть-но сюди! – лунає раптом той самий громовий голос у нього за спиною.

      Едуард швидко повертається і вирячує на нас очі. На наших обличчях та сама байдужа посмішка. Його погляд зупиняється на Рене де ля Тур.

      – Це ви щойно?..

      Рене закриває пудреницю.

      – Що? – питає вона срібним чарівним сопрано. – Що ви хочете?

      Едуард остаточно збитий з пантелику. Він не знає вже, що й думати.

      – Ви, мабуть, перевтомилися, пане Кноблох? – питає Ґеорґ. – Здається, у вас галюцинації?

      – Але ж хтось щойно…

      – Ти збожеволів, Едуарде, – перебиваю я його. – І вигляд у тебе поганий. Треба відпочити. Нам не цікаво продавати твоїм рідним дешевий надгробок з фальшивого італійського мармуру, а кращого ти не вартий.

      Едуард кліпає очима, як старий сич.

      – Дивна ви людина, – каже Рене де ля Тур ніжним, як у флейти, сопрано. – Звалюєте на своїх гостей вину за те, що ваші кельнери глухі.

      Вона сміється – чарівна дзвінка СКАЧАТЬ