Петрусь Галдівничок і Нижній світ. Валерій Гаєвський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ шанобливо Порог Дід. А назва його походить від ненаситної вдачі поглинати човни разом з людьми, котрі наважилися випробувати свою долю у клекочучих вируючих водах. Бо ж над ними угорі райдуга, а під ними – пекло.

      Та й обабіч обох берегів – теж невесела картина. Охороняють Ненаситець схожі на велетенських сірих потвор стрімкі скелі. А перед ними берег густо всіяний горбиками могил. Там, під ними завмерли навіки відчайдухи, котрі ризикнули кинути виклик Ненаситцю.

      На пласкому виступі найбільшої скелі лежить здоровенний, завбільшки з доброго бугая, нечистий і вдоволено поглядає на Дніпрову широчінь вище Порога Діда. Хижо ворушаться його довгі, як у сома, вуса – до Ненаситця вода несе довгий, просмолений, схожий на величезну рибину, байдак. На ньому, наче мурашки, ворушаться оголені по пояс козаки, котрі повертаються з далеких країв на свій рідний острів Базавлук. Не вперше їм долати на байдаку Дніпровські пороги. Ось і сьогодні вони вже проскочили чотири з них – Кодацький, Сурський, Лоханський і Дзвонецький. Не бояться запорожці і Ненаситця, тож навіть люльок не випускають з міцно тиснутих від напруги ротів. Та все ж творять Хресне Знамення і молять свою заступницю Матір Божу допомогти їм врятуватися від нечистої сили, яка причаїлася у кількох кам’яних лавах Діда Порога.

      Тим часом до міцного дубового стерна на кормі байдака, стає ще один дужий завзятий запорожець. Тепер стернових вже двоє, а ще один козак прилаштовується на носі байдака з довгою тичкою.

      Ненаситець гарматними ударами б’є по човну, намагається розвернути його і кинути на гостроверхі гранітні шпичаки. Вже нічого не видно перед собою у білому шумовинні води, однак запорожці вправно стернують. Ось пройдено одну лаву, другу, третю, ще трішки – і вони здолають ревучу силу Діда. Та в цей момент лукавий подає знак, і з-за камінних гряд вихоплюються чортенята, і підскочивши до стернових, заліплюють їм очі глевким послідом чайок, назбираним на прибережених каменях. Молодший із стернових необачно рвонув правицею до очей, і тої ж миті дужим ударом по байдаку Ненаситець викинув його у киплячу стрімку воду.

      Вдоволено потирає старезні, надщерблені роги дідько, а до козака, який чудом зачепився за верхівку одного з каменів, вже пливе русалка, аби потягнути його на глибочінь. Шалена вода гупає по зчеплених на камені руках запорожця – вже недовго лишилося йому жити на білім світі.

      А на протилежному правому березі з дитячою цікавістю споглядає за усім цим дійством Петрусь Галдiвничок. Нудно маленькому характернику на Січі, та й вчителі Пилат й Фортуна навчають його тому, що успадкував він ще з молоком матусі. Збентеженим зором він проводжає подаленілий за Ненаситцем байдак, а тоді заходить в воду і щезає у ній.

      Це не проходить повз увагу головного біса і він, здійснивши величезний стрибок, теж бухається у вируючі води Ненаситця.

      …На глибині перед каменем, на якому завис у безнадії молодий запорожець, зустрілися у одвічній борні Добро і Зло. Навперейми величезній щуці пливе ще більший бугай-сом, хижо ворушачи своїми довгими вусами. Паща у цього чудовиська така, що уміститься у ній не лише голова щуки, а й увесь її продовгуватий, красивий тулуб. Ще мить – і поглине лукавий Петруся Галдiвничка, а русалка й чортенята потягнуть нещасного козарлюгу у темне пекло. Але не відають вони, що характерність – творити неможливе. Наразі щука починає збільшуватися у розмірах, і ось уже страшний сом виглядає в порівнянні з нею нікчемною малою рибиною, охопленою жахом. Уся нечисть якомога хутчій зникає у чорній безодні, а велетенська добра щука доправляє ледве живого невдаху-запорожця до берега.

      Оговтавшись, козак помічає біля себе невисокого хлопчину. Йому здається, що він марить, що він вже у потойбіччі. Однак Пе трусь Галдiвничок втішає його одним з головних характерницьких правил: «Не бійся нічого, що можеш побачити перед собою!». І додає: «Світ стоїть на правді, якою є ти сам. Тож будеш жити!».

      Розділ другий

      Іспит на острові Базавлук.

      Травень, 1618.

      Одразу після Великодня, у Волочильний понеділок учорашній запорожець Іван Трут вчинив те, на що з власної волі не зважиться жоден батько ні у сусідніх з його зимівником Половицях, ні у навіддаленіших селах та хуторах, розкиданих вище й нижче дніпровських порогів. Мотря, дарма, що ворожка, потята первісною материнською тривогою, впиралася його наміру до останнього, посилалася навіть на лиху ворожбу з вугілем[1], однак Іван на те лише незлобливо гримнув: «Цить, люба відьмо… Гавкаєш, як чужа собака. Я ж тобі не пацюк вусатий, аби навроків злякатися. Збирай волочільне[2] для побратимів». Для січовиків-товаришочків зібрав відтак три мішки гостинців. У перших двох – кадібці з салом, січениками, кручениками й кільцями ковбаси й кишки, залитих сніжно-білим смальцем, шаплик з його знаменитою капустою, горнята з медом, у роздутих торбах-пасочки й крашанки, у третьому-барильце з калинівкою, а поверх нього – дві пари новесеньких юхтових чобіт. Добрі чоботи СКАЧАТЬ