Відображення. Михайло Блехман

Чтение книги онлайн.

      – А я, – засміявся Зиновій, – погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.

      – Я з вами повністю згоден, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати.

      – Та воно-то так, – зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара не зрозуміла. – Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої погоди.

      Він знову засміявся і додав:

      – Так що, нехай вже буде яка завгодно!

      Володимир Федорович знову кивнув. Зиновій потиснув йому руку, поцілував Клару.

      – Татку, ну ти зрозумій, – спробувала Клара чи то переконати його, чи то зрозуміти її і не квапитись, – який же він король, якщо вилитий цар?

      Зиновій притиснув її до себе і, підморгнувши Володимиру Федоровичу, вирішив задачу по-соломонівському:

      – Будь-який король, зайчику, в душі – цар, а будь-який цар уявляє себе королем. А ось ти у нас краща будь-якої царівни і королівни. Правда, Володю?

      – Звичайно! – підтвердив Володимир Федорович. – Щоправда, інколи трішки неслухняна, але це королівнам і царівнам належно за етикетом.

      Зиновій посміхнувся, помахав їм рукою та й подався у протилежний від них бік – мабуть, до себе на вулицю Маяковського.

      IX

      Клара з Володимиром Федоровичем уже підходили до воріт зоопарку, коли побачили малесеньку собачку, яка здалася Кларі заводною мишкою, схожою на крихітну собачку. Миша вела за собою на повідку даму при тілі, пихату і грандіозну, як будинок Саламандри на Сумській вулиці, чи навіть цілісінький Держпром. Миша рознюхувала щось на асфальті і винюхувала у придорожній траві. Клара забула про незрозумілу схожість двох королів, тобто короля і царя, і взялася розмірковувати, чи вдасться миші затягнути даму у кущі, але тут трапилося непередбачуване.

      З мишкою і дамою порівнялася інша пара – чорний цербер без намордника («німецька вівчарка», – пояснив, нахилившись до Клари, Володимир Федорович), який вів на шкіряній віжці даму інтелектуального вигляду і такого невиразного кольору, як німецька кірха на вулиці Пушкіна. Фігура дами нагадала Кларі поставлену сторчма голоблю. Вони утрьох – цербер, віжка і голобля – виглядали, як єдине ціле.

      – Чудище обло, огромно, озорно… – процитувала Клара.

      Взагалі-то, чим більше Кларі стрічалося в житті собак, тим виразніше упевнювалася вона у їхній спорідненості з господарями, хоча постулат про схожість господаря з собакою не підтверджувався, – вона спеціально порівнювала.

      «От король, – знову згадала вона, – той, справді, схожий на царя, а чим же миша і цербер схожі на своїх старших подруг?»

      Клара призадумалася.

      І саме тут миша роззявила свою мікроскопічну пащечку (теж мені, «па-ащ-а» називається) і дзявкнула, потім завищала – з таким навіженим натхненням, що у Клари від жаху спітніла рука, СКАЧАТЬ