Горить свiча. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

      виходь заміж хутко

      за отого молодого,

      що танцює прудко!

      Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива. Її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.

      Добриня не зводив з неї очей – замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі – і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!

      Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.

      – Вже все прочахло! До столу! До столу!

      Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все – навіть ложки пооблизували.

      – Мало, мало! – загукали парубки. – Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!

      Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата не відставали від хлопців – натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї – став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв’язалася житнім перевеслом – стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.

      Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.

      – Поїхали по селу! По селу! Надвір! – залунали голоси.

      Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під’їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі – теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури – ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.

      Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.

      Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів – Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам’яті.

      Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше – вони займали найдальший куток СКАЧАТЬ