Філософські етюди. Оноре де Бальзак
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Філософські етюди - Оноре де Бальзак страница 22

Название: Філософські етюди

Автор: Оноре де Бальзак

Издательство: Фолио

Жанр: Философия

Серия: Бібліотека світової літератури

isbn: 978-966-03-5103-5, 978-966-03-7006-7

isbn:

СКАЧАТЬ подолати чималу дорогу».

      Двоє приятелів відмовлятися не стали, і корчмар вийшов на кухню, щоб спуститися в льох, мабуть, влаштований під цією частиною дому. Коли він приніс і поставив на стіл п’ять солідних бутлів, його дружина вже подала всі страви; вона окинула стіл, а потім і залу хазяйським поглядом і, переконавшися, що задовольнила всі бажання постояльців, повернулася на кухню. Четверо товаришів по чарці – хазяїна корчми теж запросили до гурту – не чули, як вона вкладалася спати; але згодом і приятелі, і передусім сам корчмар не раз посміхалися, коли в паузах, що западали між їхніми балачками, до них долинало могутнє хропіння, ще підсилене дуплистими дошками нар, де примостилася хазяйка. Близько півночі співрозмовники ще сиділи за столом, на якому залишилися тільки бісквіти, сир, сухі фрукти та добре вино; на той час язики у них геть розв’язалися, а надто в обох молодих французів. Вони заговорили про свою батьківщину, про свої заняття, про війну. Одне слово, розмова пожвавилася. Проспер Маньян розчулив утікача фабриканта до сліз, коли з притаманною пікардійцям відвертістю та наївністю доброї і лагідної натури вголос подумав про те, що робить його мати в цей час, коли її син перебуває так далеко від неї, на берегах Рейну.

      «Мені здається, я виразно бачу її, – сказав він. – Лягає спати і перед сном проказує вечірню молитву. І про мене в ній не забула. Думає: „Де ж він зараз, мій бідолашний Проспер?“ А якщо вона виграла кілька су, граючи в карти з сусідкою – може, з твоєю матір’ю, – додав він, штовхнувши Вільгельма ліктем, – то напевне вкинула їх у великого череп’яного горщика, куди вона складає гроші, сподіваючись зібрати суму, необхідну для купівлі тридцяти арпанів землі, що вклинилися в її невеличкий маєток Лешвіль. Ці арпани коштують тисяч шістдесят франків, не менше. Зате які там луки! О, якби коли-небудь нам пощастило придбати їх, я все життя прожив би в Лешвілі, зрікшися шанолюбних амбіцій. Скільки разів мій батько мріяв уголос про ті тридцять арпанів, про струмок, що протікає там через луки! Але помер, так і не змігши купити їх. Я часто грався там у дитинстві».

      «Пане Вальгенфер, а у вас немає свого „hoc erat in votis“?[13]» – спитав Вільгельм.

      «Є, добродію, звісно ж, є! Моє заповітне бажання вже майже здійснилося, а тепер…»

      І товстун замовк, не докінчивши фрази.

      «А от я, – озвався корчмар, чиє обличчя злегка розчервонілось, – я років десять усе збирався купити одну діляночку і торік нарешті купив».

      Так вони розмовляли, як то буває, коли вино розв’яже людям язики, і вже почували один до одного ту скороминущу приязнь, на яку ми ніколи не скупуємо в мандрах, і коли настав час іти спати, Вільгельм навіть запропонував фабрикантові своє ліжко.

      «Ви з чистим сумлінням можете прийняти цю дружню послугу, – сказав він. – Ми ляжемо вдвох із Проспером. Для нас це буде не вперше і, звичайно, не востаннє. Ви серед нас найстарший, ми повинні шанувати старість».

СКАЧАТЬ



<p>13</p>

Цього я прагнув (лат.). Слова Горація, які наводять, коли йдеться про чиєсь заповітне бажання.