Із секретів поетичної творчості. Іван Франко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Есхіл був товаришем Діоніса; сам сей бог посвятив його на поета, а властиво, співав його устами; упоєний вином Есхіл списував свої трагедії, сам не тямлячи, що пише.

      Далеко частіше, особливо у греків, процес поетичної творчості приводжено в зв'язок з певного роду божевільством, з духовою хоробою, що в тих часах уважалася опануванням людської душі демоном. В Гомеровій «Одіссеї» те божество, що опановує співака, — раз Муза, то знов Зевес. «Музо, повідай мені про бувалого лицаря», — благає сам автор поеми (І, 1); «Муза співцеві звеліла співати про лицарську славу», — читаємо в іншім місці (VIII, 73). Та найбільш характерне те місце, де Телемах боронить кобзаря Фемія проти докорів своєї матері (І, 345-349):

      1. Пенелопі на се Телемах вельми мудрий одвітив:

      «Нене! нащо вборонять кобзареві наш дух звеселяти

      Тим, що спадає на думку? Кобзар ні один тут не винен,

      Винен Зевес, що по волі своїй і на кого лиш схоче

      З неба високого силу таку надсилає».

      Пізніше сю силу почали загально приписувати Аполлонові, богові світла, співу, музики і — божевільства.

      Низьке хай бавить юрбу, а мені Аполлон кучерявий

      Дасть касталійське питво, чару, налиту ущерть, —

      співає Овідій[13], а в гомерівськім гімні (ч. XXV) говориться:

      «Музи і далекострільний Аполлон роблять на землі з людей співаків та музиків, а Зевес творить королів. Щасливий, кого люблять музи, солодкі слова пливуть йому з уст» (Hymni Homerici[14], ed. Baumeister, 75). В зв'язку з сим віруванням стоїть оповідання про філософа і поета Піфагора, що мав бути улюбленцем та навіть сином Аполлона і отримав від нього дар чути музику небесних сфер (Zеllеr. Geschichte der griechischen Philosophic[15], I, 263).

      Платон[16] виразно протиставляє поетичне вітхнення свідомій штуці; по його думці, поети, себто те, що чинять, не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа. В іншім місці він просто називає сей стан (божевілля), або боже наслання (Zеllеr. Op. cit., I, 498, 511). Ціцерон[17] передає подібні слова старшого філософа Демокріта[18]: «Negat enim sine furore Democritus quernquam poetam magnum esse posse»[19] (De divinationibus, I, 37). Та й стара латинська назва carmen, що в літературній мові отримала значення «вірша», «поема», первісно значила «закляття», «чарівницька примова»; відгомін сього первісного значення заховався ще й досі в французькім слові charme (чари, принада), charmant (принадний, чарівний).

      Певна річ, в часах переваги рефлексії над дійсним вітхненням і наслідуванням дійсної творчості люди почали всі оті давні погляди, поклики давніх поетів до Музи, до Аполлона з просьбою, щоби наслав на них поетичне божевілля, вважати пустими риторичними фігурами. Багато заколоту наробила тут грецька назва (рукодільник, ремісник), що заступила місце первісного — співак. Маючи назву на означення поета, пізніші теоретики вимірковували для неї відповідні дефініції, не згідні з самою основою предмета. Платон виводить сю назву від поняття — творити міфи, — а властиво, СКАЧАТЬ