Борислав сміється. Іван Франко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нещастя, мов грім з ясного неба, спало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й досі не знаю, чи то все мені сниться, чи дійсна правда.

      — Але кажіть же, боже мій, — і нема ніякої ради?

      — Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!… Пропало, пропало моє щастя, моя надія!

      — Мертвого?

      — Отак! Мій син, мій Готліб, не жиє вже!

      — Готліб! Що ви кажете? Чи се може бути?

      — Пише зі Львова його принципал, що пропав десь. Кілька днів не мож було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.

      — А тіло?

      — Ні, тіла не найдено.

      — Ах, то, може, ще він жиє!

      — Тяжко, коханий сусідо! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все… все… я стратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!…

      Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповіданням, з його очей потекли сльози. Він хоть і знав, що син його був зіпсутий і напівбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, нащадник його маєтку. А ще саме нинішнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоть і сам Готліб не поправиться, то, може, гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволі до спокійного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Послідні ниточки любові вітцівської і сильні ниті самолюбства в його серці заболіли нараз — і він заплакав. Леон кинувся потішати його:

      — Ах, коханий сусідо, не плачте! — говорив він. — Я знаю напевно, що ваш Готліб живий, що ще будете мати з нього потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердості, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим напереді свого часу, треба все бути твердими і незрушимими!

      Герман хитав головою на тоту бесіду.

      — Що мені з того? — відказав він сумно. — Пощо мені тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я — застарий уже!…

      — Ні, не тратьте надії, не тратьте надії! — вговорював Леон, — Лиш швидко їдьте до Львова, — я вам ручу, що вам удасться його відшукати.

      — О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, поїду, мушу віднайти його, живого чи вмерлого!

      — Ні, не вмерлого, а живого, — підхопив Леон. — І вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привезіть сюда, всім нам на втіху, на радість! Так, коханий сусідо, так!…

      В тій хвилі створилися двері зо спальні і до покою ввійшла Рифка, ще заплакана і вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнівом, коли побачила Леона. І Леон собі ж почувся якось не в своїй тарілці, коли побачив Германиху, високу, товсту і грізну, як жива кара божа. Але, криючи своє замішання, він в пересадній чемності підбіг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку і вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згірдно оглянувши його від стіп до голови, коротко, але голосно спитала:

      — А ти чо ту хочеш, заволоко?

      Леон СКАЧАТЬ