Думи і мрії. Леся Українка

Чтение книги онлайн.

      О, не забуду я тих днів на чужині,

      Чужої й рідної для мене хати,

      Де часто так приходилось мені

      Пекучу, гірку правду вислухати.

      Уперше там мені суворії питання

      Перед очима стали без покрас;

      Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання,

      Казали: «Годі нам, тепер черга на вас,

      На вас, робітники незнані, молодії…

      Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам.

      Невже ті голоси несміливі, слабкії,

      Квиління немовлят — належать справді вам?

      Невже на всі великії події,

      На все у вас одна відповідь є —

      Мовчання, сльози та дитячі мрії?

      Більш ні на що вам сили не стає?

      Невже се так?..» Я мовчки все приймала;

      Чим мала я розбить докори ці?

      Мов на позорищі прикута я стояла,

      І краска сорому горіла на лиці…

      Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою,

      Що вже й докори сі вас не проймуть?

      Чи так задавлені неволею, журбою?

      Чи, може, маєте яку яснішу путь?

      Подаймо їм великую розвагу,

      Скажім і докажім, що ми бойці сами;

      А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу —

      Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!

      У місті панує велика тривога.

      Туманом окутала вража облога,

      І голод грозиться страшною рукою,

      Від шпигів ворожих немає спокою.

      Збирається в місті за радою рада,

      Та згоди немає, панує розрада,

      Змагання, непевність і крик: зрада! зрада!

      Мов тяжка хвороба, так час там пливе,

      Та місто не вмерло, воно ще живе.

      Он в церкву ідуть молодята до шлюбу,

      Он мати колише дитиноньку любу.

      «Ходімо, — говорять дружина дружині, —

      З’єднаємо руки і долю свою,

      Як згинуть прийдеться, — в останній годині

      Побачу край себе дружину мою».

      «Спи, — мати співає, — моє немовлятко,

      Уроджене в люту годину дитятко!

      Не будеш ти лиха і голоду знати,

      Поки ще на світі живе твоя мати».

      Іде на стрівання хороший вояк,

      Віта його мила щаслива.

      «Чого зажурився, мій любий козак?» —

      Питає дівчина вродлива.

      «Прощатись прийшов я, кохана, з тобою,

      От зараз піду з товариством до бою.

      Несила терпіти лихої напасти,

      Волю я в широкому полі пропасти,

      Ніж тута, немов у тюрмі, погибати!

      Тебе тільки, зіронько, жаль покидати…»

      Вона подає йому стрільбу грімку,

      Чіпляє сама ясну шаблю важку,

      Цілує, і пестить, і щастя бажає,

      І, мов на музики, на бій виряджає:

      «Хай наша зоря тебе, милий, СКАЧАТЬ