Куліш у пеклі. Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

      До пекла, певно не до раю:

      Се знав і Київ, і Москва,

      І Львів, що руського звичаю

      Колись був третя голова,

      А потім у ляхву пошився,

      Від мови нашої відбився

      І став з уніта палієм:

      Бо предками зве гайдамацтво,

      Те тотарене козацтво,

      Що Русь спустошило вогнем, —

      Що на підмогу хана звало,

      Упавши попяну в біду,

      І руським тілом годувало

      Його ненаситну Орду.

      Знайшлись і в Києві бурлаки,

      Що з людоїдів-гайдабур

      Зробили православних воїв,

      Святої вольності героїв,

      Всесвітньої культури мур.

      Заскиглили, немов на вовка,

      Всі гавкуни на Куліша,

      І розійшлась кругом помовка,

      Що, певно, дано відкоша

      В раю завзятому писаці

      За невгавущі злющі праці,

      І в пеклі мучиться тепер:

      Присуджено-бо люті муки,

      Письменним людям для науки,

      Йому тоді, як ще й не вмер.

      І справді ж бо давно наслухавсь

      Дурного лементу Куліш

      І в голові собі начухавсь,

      Та серце в грудях бгав, мов книш.

      Як наші давні Андибери

      Пили в кабашної гатери,

      Аж покіль ходора все йшло,

      Аж покіль груби гуркотали

      І сажею світ затемняли,

      Так і в письменників було.

      Не мед-пяне-чоло кружляли,

      Чорнильний опіум вони,

      І лжею пійло заправляли,

      Найкращим трунком сатани,

      Аж покіль морок душі темні,

      Мов сажа пустки ті корчемні,

      Непроглядно заволікав.

      Від галасу того пяного,

      Від біснування навісного

      Сердека в хутір утікав.

      Там води Лети дзюркотали

      Про молоду старовину

      І з кволим серцем розмовляли

      Про сльози, рози та весну.

      І забувало серце кволе

      Про те, мовляв, просторе море,

      Що має гаду без числа, —

      Про ту безодню, що пустилось

      По ній плисти, та й опинилось

      Без демена і без весла.

      Було колись, як очортіє

      У Січі пити горілки,

      Козацтво наше густо вкриє

      Саєтами зимовники.

      І там уже гуляти годі:

      Сидить отаман у городі,

      Пильнує кримські кавуни,

      Не татарву ганяє — свині,

      Щоб не поїли жовті дині,

      Як манна, кожному смачні.

      Так і Куліш було забється

      В глухі степи чи то в гаї…

      Нехай хто хоче лобом бється

      Один з одним, як бугаї,