Зруйноване гніздо. Адріан Кащенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ НЕ ГНІЗДО

      Оповiдання з минулого

      I

      На горбочку бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозької Сiчi стояли три хати, а навколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черенi, жовтiли солом’яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межами тих будiвель, далеко на гору, розстилався степ, а вiд хат збiгали униз до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади.

      То були зимiвники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Луб’яного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалекої Запорозької Сiчi, тихо та спокiйно випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею.

      Того вечора, що з нього починається моє оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному, блискучому просторi лиману своїм жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчої до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимiвникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини i вже не нагадували про те, що цей сивовусий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тiльки одна — права рука; замiсть лiвої ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеликий цурпалок.

      Коли старий козак позбувся своєї руки, у Запорозькiй Сiчi нiхто не пам’ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п’ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий — за часiв кошового Гордiєнка.

      — Було се тодi,— одповiдав сам Балан тим цiкавим, хто його розпитував,— коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи своїм трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися на вiки калiками.

      Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на правобережнiй Українi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки i гнiтили український люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн переїхав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi пригноблену Україну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство i прожив зi своєю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю.

      На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу.

      Хоч i дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху своє горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло.

      Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовляє i не любується, як бувало щодня, своїми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозької Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди знає.

      Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати своєї зброї, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край.

      Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг без своїх синiв i оборонцiв — запорозьких козакiв.

      Поки Дмитро Балан сидiв з своїми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися своїми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках двоє парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло двоє дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Українi всi люди, але їхнi СКАЧАТЬ