Великий Луг Запорозький. Адріан Кащенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ коли, як казав дід Джигир, «все було попсовано та сплюндровано», а проте він робив на мене враження надзвичайного привілля. Ліси ще стояли неначе нерухомі, красуючись своєю розмаїтістю. Подекуди дерева височіли щільною стіною, де-не-де чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у зріст людини, травою. Часом по них були розкидані або поодинокі дуби та велетні-осокори, або груші, кислиці та купами бузина, — і це надавало галявинам дивовижної краси.

      Із звірів у плавнях мені траплялися тільки свині, й то, напевне, не дикі, а здичавілі, свійські. Щоб не годувати свиней, селяни з берегів Великого Лугу виганяли в ті часи свиней у плавню і там лишали аж до зими. За літо свині дичавіли, виводили в плавні поросят, які, виростаючи, ставали вже зовсім дикими й навіть кидалися на людей. На зиму селяни намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук, влаштовували облави, як на диких.

      Вовків і лисиць у мої часи було чимало, зайців же — велика сила. Мені розказували тамтешні люди, що за повені зайці рятувалися на високих місцях і збивалися в такі гурти, що їх можна було руками кидати в човни. Про диких кіз я чув од стрільців, ніби вони в 1880 — 1888 роках ще водилися в плавнях, але сам я їх не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем і хоч носив із собою по Великому Лугу рушницю, та тільки виключно проти вовків.

      Дуже часто, переходячи ліси, мені доводилося бачити озера. На їхніх берегах здебільшого шуміли очерети й осока, з яких, мов чабани з-поміж отари овець, маячили високі верби, купаючи свої гнучкі віти у воді. Де траплялися піскуваті галявини, то вони були вкриті непрохідними шелюгами лоз; вогкі ж безлісні місця заростали осокою аршинів у три заввишки та очеретами до трьох сажнів. Величезні, срібно-руді китиці комишу хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногруді, м’які, мов боброве хутро, султани.

      Страшно було заходити в таку гущавину очеретів, з яких не видно було навіть неба, та зате там можна було назбирати цілі козуби ожини. Коли мені вдавалося продертися крізь такі зарості до озера, або протоки, я завжди заставав на воді диких качок, іноді такі великі табуни, що за ними тільки де-не-де виблискувала вода та виглядали білі й жовті квітки водяних лілій.

      З водяної птиці мені не довелося вже бачити лебедів; дикі ж гуси були так налякані, що я стежив за ними лише під час перельотів з одного озера на інше. Баклани й морські чайки водилися й на Дніпрі, й по лиманах; качки — по озерах та протоках, чаплі й лелеки — скрізь по заводях, поміж осокою.

      Дивує мене, що діди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю, себто пеліканів, а проте у Великому Лузі вони траплялися цілими зграями. В роках 1880 — 1884 я бачив їх і на піскуватих косах Дніпра між Олександрівськом та Нікополем і на озерах Базавлугу, а між 1870 — 1880 роками навіть на каміннях побіля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу, і лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тільки не побачив жодного пелікана, а й уже чув од мисливців, що ця птиця, на жаль, давно не залітає у ці краї.

      Щодо співочого й неспівочого повітряного птаства, то його у вісімдесятих роках XIX століття СКАЧАТЬ