Дрібнички. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ гiлки — ось ще, ще…

      Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.

      Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.

      — Ти чого прибiгла?

      — Не займайте моєї калини!.. Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.

      — Ах ти ж падло! Геть!

      I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.

      — Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!

      — Геть, — каторжна!

      Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.

      — Геть, каторжна!

      Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…

      Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини, — тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася — бог її святий знає, а вмiла багато — i все жалiбнi, — так, мов самi вони в неї з серця лилися:

      Он до кого ж би я прихилилася?

      Прихилилась би я до калиноньки,

      До калиноньки, до червоної,

      А калинонька нахиляється,

      Моє серденько розривається…

      А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…

      I так минали роки…

      Минули — iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна — зосталася вона "каторжною", як i була.

      Нi, була й вiдмiна.

      Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, — нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.

      Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:

      — СКАЧАТЬ