Хо. Михайло Коцюбинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Починається гуцукання: «Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!»

      Але надаремно. Дитина аж заходиться.

      – Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi Хо… – сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна. – О, бач, стоїть дiд Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу… На тобi її, дiду Хо, на!..

      Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза вiкном, i затиха… В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах… Так, тi очi бачать у таємничiй пiтьмi постраха дiтей – Хо, страшного, бородатого дiда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу вiдриває очi вiд вiкна й ховає голову в няньки на грудях.

      I знов тихо в хатi.

      – Мамо! – збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю. – Мамо! А де тепер сонце?

      – Сонце?.. Сонце тепер спить.

      – А де ж його хата?.

      – Отам за горою, де воно сiдає…

      – Там, де живе лiсник Панас?

      – Еге… Але тобi спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається їй на колiна.

      – Мамо! А чи сонце має дiти?

      – Має.

      – А де ж вони?

      – Де? а на небi… отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi…

      – А чом же вони тепер не сплять?

      – Бо вони за день виспались, а тепер граються.

      Пауза.

      – Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик – се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем.

      – Не можна, Петрик слабий…

      – А я йому занесу яблуко…

      – Не можна, сказала.

      – Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..

      – Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає… Цить менi зараз!.. Не пiдеш.

      – Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..

      – Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..

      Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.

      – Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди… а вiзьмiть-но собi неслухняного панича!.. «Зараз!» – вiдповiдає вона собi за Хо пiдробленим басом i вiдходить вiд вiкна.

      Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однак йому стає страшно. Вiн вiдходить до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина бавитись папiрцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо. Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у трусика… А нiс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки… а може, ще довший… Борода бiла та довга аж до п’ят… руки… Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки, що стоять у стодолi – такi руки в Хо… конче такi… Йому стає ще страшнiше, вiн боїться поворухнутись, боїться зустрiтись очима з таємничою пiтьмою, хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися СКАЧАТЬ