Облога Бушi. Михайло Старицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ наважились вони,– вiв далi сотник,– або перерiзати нас усiх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас – пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер – на всесвiтнiй глум, на поругу… i се моя перша рiч.

      – Не дамося собакам живцем! – покрикнула громада.– Хiба через наш труп переступлять поганцi!

      – Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну,-прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.

      – Дорого, дiду, заплатять! – зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:

      – Добрий козак.

      – Слухайте ж, панове, мою другу рiч,-знову почав сотник, i тиша запанувала. – Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна – продовж йому, господи, вiк – здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в iпермицерiї наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинцiв?

      – А що ж, пане сотнику? – спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало.– А скiльки приходиться на козака тiєї поганi?

      – Та голiв двiстi на християнську душу…– вiдповiв сотник.

      – Гм! Не дуже багато!-зареготавсь оселедець.-Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири – не менше… чи так, братцi?

      – Так, так! – вiдiзвались деякi весело.– А такого убгати, як ти, то й тижня мало!

      – Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита,– по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина,– сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.

      – Даймо,вставив старий козарлюга,– що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.

      – Тим паче,додав сивий дiд,– що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!

      Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.

      – Так слухайте ж мого наказу,– єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки.– Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!

      – Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!

      – Нащо й краще! – пiдмiцнили чупруни.

      – Ну, а коли нас, по божому попуску, СКАЧАТЬ