Я (РОМАНТИКА). Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

      — Розстрілять!

      Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячим і непевним голосом, каже:

      — Я з вами, докторе, не згодний.

      — Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.

      Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.

      І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері…

      — …«Розстрілять»???

      І мати тихо-зажурно дивиться на мене.

      …Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін сердець.

      …Доктор Тагабат нажав кнопку.

      Тоді лакей приносить на підносі старі вина. Потім лакей іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

      Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо-хижо.

      Я думаю «так треба».

      Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. і т. п.

      Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

      Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —