Дорогою ціною. Михайло Коцюбинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ темна осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі.

      То був Дунай.

      Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгіря. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. То були втікачі. Два дні і дві ночі сиділи вони тут у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися у прибережні комиші і там чекати перевожчиків із-за Дунаю.

      Було іх там чоловіка з тридцять, із дітьми, з усяким хатнім збіжжям, зі слабими навіть, яких не можна було кинути у чужій стороні.

      По дні яруги неслося глухе, придушене шемрання. Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер бився в заломах провалля. Люди говорили потиху, сливе пошепки. Якийсь молодий з ноткою сердечності голос оповідав звичайну історію втікача… «І попавсь я до грека, і зазнав я неволі ще гіршої, як удома. Гнав мене на роботу і вдень і вночі, і годував гірш за собаку… Сорочка на мені чорна, заношена, нужа мене напала, їсть… І ходив я, як звір той лісовий, та не смів і словом перечити хазяїнові, бо він нахвалявся наслати на мене посіпак…»

      — Ох-хо! — вирвалось із чиїхось грудей і тихою скаргою загинуло в темному проваллі.

      Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня.

      — Отче наш… да будеть воля твоя… — молився хтось із притиском, із чуттям.

      Хвора жінка важко дихала і стиха постогнувала. Межи втікачами були й Остап із Соломією. Зазнавши всяких пригод, вони врешті добились до Дунаю і вкупі з іншими чекали перевозу.

      — Ти ще не заснула, Соломіє? — стиха обізвався Остап.

      — Та мало що… Так сон наліг на мене, так наліг… Коли б уже швидше рушати звідси…

      — Ще рано, до півночі далеко… Ну й холод — чисто змерз!… Іване! — обернувся Остап у другий бік. — Як думаєш, не завадив би нам оберемок бадилля на вогнище? га?

      — Падку мій! Таж то аж наверх лізти, гей! — жахнулось щось у темряві пискливим бабячим голосом і кілька разів відсапнуло, немов корова у хліву.

      — І куди його посилаєш? Адже він на своїх коротких ногах не злізе на гору, — кинула Соломія.

      — Овва… овва… бозна-що вигадали… я й не на таке лазив… — образився Іван. І з сими словами стало чутно, як він подряпавсь на стрімку стіну урвища, важко й часто відсапуючи.

      — Бач, старається Котигорошок… — промовив хтось із темряви, — аби молодиця слово сказала — в пекло полізе.

      За кілька хвилин оберемок бадилля прудко летів у провалля, а за ним, обвалюючи глину і запорошуючи усім очі, скотився додолу тріумфуючий Іван.

      — От і не виліз… от і короткі ноги… ге! Якби не короткі ноги — сидів би один із другим поночі… а тепер у нас вогонь буде… хе-хе-хе… Кресало є?… Є!… А губка є?… Є!… Ну, викрешемо… ге!…- торохтів він, мов горохом сипав.

      Іван метушився, бігав без потреби з одного місця на друге, СКАЧАТЬ