Скривджені й нескривджені. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Земля тонула в сизій прозорій імглі. Пишна вечірня зірка засяла на голові в Зірниці між пахучими рожами її вінка, мов блискучий діямент. Білий світ од зорі впав на марморяне чоло Зірниці, на її щоки. Вона вся світилась тихим світом в гарячих огнястих руках Громовика.

      — Я буду любити тебе довіку, доки стоятиме земля, животітимуть люде й світитиме сонце. Ти будеш навіки моєю! — сказав Громовик, притуливши свою щоку з палким огнястим темним рум’янцем до рум’яного личка Зірниці.

      — Тоді я буду навіки твоєю, як ти надаруєш людей щастям і не будеш їм шкодити своїм легким серцем та вередливою волею. Он глянь на ту землю, що закутується в темряву. Скільки сліз на тій землі! Я менше вилила роси на землю, ніж люде вилили сліз. Іди між люди, направ їх на добро, і я твоя навіки! Та я оце крадькома вийшла гуляти, не спитавши своєї матері Сонця… Я потаєнці од неї оце тепер стою з тобою. Коли б часом батько не вглядів та не сказав матері. Моя мати любить мене, але вміє й гніватись…

      Тим часом з-за лісу сходив старий батько Зірниці — Місяць. З-за лісу виглянула його крута лиса голова, здорова та блискуча, потім висунулись запалі очі, неначе темні плями, а далі викотилось усе лице, червоне та широке. Збираючись на роботу на усю ніч, Місяць лигнув добру кварту горілки, і його вид та кирпатий ніс почервонів. За лицем висунулась з-за лісу місяцева сива та довга борода, як полотнище білого легкого туману, а потім потяглася по сизому, фіолетовому небі його широка та довга одежа і вкрила прозорим туманом ліси та садки. Місяць окинув очима землю та небо, вглядів дочку в обнімку в Громовика й голосно кашлянув. Зірниця оглянулась, одскочила од Громовика і сховалась за хмару. Громовик перекинувся блискавкою і пірнув в густу, мов дим, хмару.

      — Прощай, моя зоре! Незабаром я, неприкаяний, впаду на землю, вволю твою волю, а з землі вернуся до тебе на небо вже інший! — крикнув Громовик, потопаючи з конем у хмарах.

      Місяць посварився пальцем на Зірницю. Зірниця засоромилась, почервоніла й сховалась у хмарках.

      — Потривай же, дочко! скажу я матері! Дасть вона тобі доброї прочуханки, щоб ти не цілувалась з хлопцями, — сказав Місяць сам до себе й пішов угору на небо. За ним повилася по землі і в небі довга, наче виткана з туману, його прозора одежа.

      — Ой, коли б же не забутись до ранку та сказать жінці про дочку; може, трохи прислужуся жінці, щоб не так лаялась. Ой, мабуть, забудусь! Чогось на старість у мене голова стала дірява. Що впаде в голову, то зараз і випаде, як з решета висіється. Ой, забуду! — мимрив собі під ніс Місяць, обсипаючи землю блідим зеленуватим світом.

      На небі набігли дрібні, мов смушки, хмарки і заслонили Місяцеве лице.

      — Одже ж забуду! Ой, забуду, — бубонів Місяць, одганяючи рукавом хмарки.

      Хмарки одсунулись набік. Місяць знов пригадав: «Буду думати до самого світу, то, може, й не забуду», — думав він та все піднімався вгору та вгору.

      На землі, в садках та в гаях, голосно щебетали соловейки та співали дівчата, їх пісні долітали СКАЧАТЬ