Над Чорним морем. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ їх дочиста розумію, – сказала Махнівська.

      – Гм… гм… трудну роботу завдав для моєї голови Комашко, – сказала Саня.

      – Цебто як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб націоналізуватись й з народом зливатись? – обізвалась Мурашкова.

      – Воно б то так… Логіка приводе до такого кінця; але… але… гм… – сказала Саня й знов задумалась. Пішло змагання, трохи не сварка за принципи.

      Одні панни встоювали за те, щоб добувати передніше за все вищої просвіти; Надя стояла на тому, що економічне питання найпотрібніше; другі говорили проти деспотизму. Піднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душі, тривожило думи, давало свіжість думкам. А молодість, а розбуджені думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвідченнів і розумних поглядів на все, на все, що панни бачили в житті навкруги, чого вони сподівались в житті.

      Несподівано двері в кімнату одчинились. Увійшла Надеждина мати, стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.

      – Що це в вас за галас! Добривечір вам! – сказала вона до паннів.

      – Доброго здоров’я, Зоє Полікарпівно! – гукнули усі панни.

      Стара Зоя вміла говорить по-грецькій і говорила добренько по-молдавській. По-великоруській вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з українськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі греки, що не зросли в Росії, їй великоруську мову було навіть трудно розуміти.

      – Де це ви були, Зоє Полікарпівно, – спитала в неї Саня.

      – Була в церкві на вечерні та молилась за вас богу, бо знаю, що ви богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, – сказала Зоя.

      – Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просвіти, – сказала Саня.

      – Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби мені сказала та біла лелія, що росте в садку: «Не любитиму», – я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твої щоки, як білі лелії; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очі сині, як небо. Не йму віри тобі.

      Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.

      – Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда, – сказала Саня, – вона красуня, а я…

      – Надя чорна троянда, а ти біла, – сказала Зоя.

      – Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? – сказала Саня.

      – Може, червона? – поправила Надя й засміялась.

      Надя сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.

      – А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зої Maхнівська.

      – Ти… ти… жов… жов… СКАЧАТЬ