Над Чорним морем. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

      Всі посідали на довгих лавках і балакали. Всі ждали, поки прибуде трамвай. Коли це на алеї неначе намалювалась висока Селабросова постать. Селаброс вже трохи одійшов: палке серце ущухло. Він ішов помаленьку, немов з великою повагою до себе ніс на собі свою чорну підстрижену бороду, свою кучеряву голову та широку білу стьожку на брилі. Підпираючись з повагом зонтиком, неначе жрець костуром, він йшов поважною ходою жреця або давнього філософа, ледве соваючи ногами. Поклонившись, він подав руку паннам, ледве глянувши на Мурашкову, неначе вперше її бачив. Одначе його удавана поважність незабаром зникла з його лиця. Він дрібно та швидко заговорив з паннами.

      – Добридень вам, синя стьожко! – гукнув він до Сані. – Ого! тут є й червона стьожка! – сказав він до Мурашкової.

      – Єй синя, є й червона стьожка, є навіть дама без стьожки, – весело сказала Христина. – А які стьожки ви найбільше любите: чи сині, чи червоні?

      – Не вгадаєте, яка стьожка мені найуподобніша, – сказав Селаброс, скоса зирнувши на червону стьожку на плечі в Мурашкової.

      – Ого-го! та ви таки вередливі! – сказала Христина.

      – Що це ви звете нас стьожками? Хіба в нас нема ймення? – сказала до Селаброса Саня.

      – Є ймення, є! Хто ж за це не знає? Вас таки ж якийсь піп хрестив, – сказав Селаброс.

      Саня не любила Селаброса за те, що він був трохи неделікатний в словах і говорив часом неприємне паннам. Різкий на язик, грубуватий, як усі сини півдня, Селаброс часом грубо різав правду в вічі не одним паннам.

      – А що, чи поїдете пак на Малий Фонтан на гулянку? Сьогодні надворі година, гарно, ясно. Як ви поїдете, то поїду й я з вами, коли мене не проженете, – промовив Селаброс. – Ви мене не проженете? – спитав він, обертаючись до паннів.

      – Ні, не проженемо: ми не вдалися в вас і людей не розгонимо компліментами, – так само різко дала здачі Саня.

      Чорні брови в Селаброса на одну мить зійшлися й знов розійшлись. Він втяг верхню губу й прищикнув її зубами.

      – Не думав я, що маю вдачу розганяти паннів… – сказав він низьким голосом.

      – А от удовиць, то ви й не розженете! Удовиці невеликі страхополохи й вас не дуже-то злякались, – весело обізвалась Христина.

      – Що це в вас за штучка в руках? – спитав Селаброс в Христини й нецеремонно ляпнув пальцями по тій штучці.

      – Ет! не скажу: нехай кортить. Довідаєтесь на Фонтані, – сказала Христина.

      – Та й ви не з порожніми руками! – сказав Селаброс, обертаючись до Бородавкіна.

      – Авжеж не з порожніми. Запас біди не чинить. Я, бачте, люблю поезію, але не забуваю й за прозу, – сказав Бородавкін.

      – І добре робите, бо тут зібрались все поети та поетки, що за ту прозу не дуже дбають, – промовив Селаброс.