Кайдашева сім'я. Іван Нечуй-Левицький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ рудувате.

      — А хіба ж я рудий? То тільки собак дражнять рудими, — сказав Карпо.

      Мотря стояла під хатою проти білої стіни. Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї.

      — Мотре! чи дома твій батько та мати? — спитав Кайдашенко з-за воріт.

      — Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо?

      — Так собі питаю, — сказав Карпо і помаленьку, не хапаючись, переліз через перелаз у двір.

      — Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші пороги для тебе дуже низькі, — сказала Мотря.

      Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим.

      — Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! — сказав Карпо, подаючи їй руку.

      Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од ліктя і здавив так, що Мотря крикнула на увесь двір.

      — Оцього я вже не люблю! — крикнула Мотря.

      — Мотре! хто тобі купив оті червоні кісники?

      — Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, — задріботіла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрібненьких зубів.

      — Та покинь отого глиняника! — сказав Карпо і хотів однять од неї драного горшка.

      Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі.

      — Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, — сказала Мотря, але не пішла в хату підводить припічок, а почала мазать призьбу. Мотрі хотілось пожартувать з Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сів на призьбі.

      — Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще рудіший, — сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.

      — Мотре! хто це тобі купив таке гарне намисто? — спитав Карпо.

      — Та вже ж не ти, — сказала Мотря і знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.

      — А якби я купив тобі намисто, що б ти сказала?

      — Не знаю, що б я сказала, — промовила Мотря. Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже призьби не було.

      — Вставай, бо зіпхну! — крикнула Мотря.

      — Ану пхни, чи подужаєш? — промовив Карпо й осміхнувся.

      — Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобі в вічі, — крикнула Мотря й замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на білу Карпову сорочку.

      Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся СКАЧАТЬ