Невольник. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

      Пишіть, давно колись було

      Межи садами, при долині,

      Таки у нас на Україні

      Було те божеє село.

      В селі тому вдова жила,

      А у вдови дочка росла

      І син малоліток.

      Добре мати діток

      Багатому, хвалить Бога

      В розкóшах! А вбогій

      Вдові не до того,

      Бо залили за шкуру сала,

      Трохи не пропала.

      Думала іти в черниці

      Або вбитись, утопитись,

      Так жаль маленьких діток стало.

      Звичайне, мати, що й казать,

      Та, може, ждався-таки й зять,

      Бо вже Катруся підростала

      (Катрусею вдовівна звалась).

      Чи вік же їй продівувать?

      Зносити брівоньки нізащо.

      Хіба за те, що сирота?

      А красота-то красота!

      Мій Боже милий! А трудяще,

      А чепурне, та роботяще,

      Та тихе. Бач, і сирота,

      А всім була навдивовижу.

      Бувало, вигляне із хижі,

      Як тая квіточка з роси,

      Як теє сонечко з-за хмари.

      Ввесь похолону, неживий

      Стою, бувало. Ані кара,

      Ні мýки, кайдани,

      Ніже літа, сину,

      Тії сили не втомили…

      Отак і загину!

      Так і згину. Бо дивися:

      Смерті сподіваюсь,

      А ридаю, мов дитина,

      Як я нагадаю

      Катерину. Слухай, сину,

      Мій друже єдиний!

      Слухай добре, та записуй,

      Та на Україні,

      Як Бог тебе допровадить,

      То розкажи, сину,

      Що ти бачив дия́вола

      Своїми очима.