Пророк. Тарас Шевченко

Чтение книги онлайн.

      Веселе сонечко ховалось

      В веселих хмарах весняних.

      Гостей закованих своїх

      Сердешним чаєм напували

      І часових переміняли,

      Синємундирих часових.

      І до дверей, на ключ замкнутих,

      І до решотки на вікні

      Привик я трохи, і мені

      Не жаль було давно одбутих,

      Давно похованих, забутих,

      Моїх кровавих тяжких сльоз.

      А їх чимало розлилось

      На марне поле. Хоч би рута,

      А то нічого не зійшло!

      І я згадав своє село.

      Кого я там, коли покинув?

      І батько й мати в домовині…

      І жалем серце запеклось,

      Що нікому мене згадати!

      Дивлюсь – твоя, мій брате, мати,

      Чорніше чорної землі,

      Іде, з хреста неначе знята…

      Молюся! Господи, молюсь!

      Хвалить тебе не перестану!

      Що я ні з ким не поділю

      Мою тюрму, мої кайдани!

      Садок вишневий коло хати,

      Хрущі над вишнями гудуть.

      Плугатарі з плугами йдуть,

      Співають, ідучи, дівчата,

      А матері вечерять ждуть.

      Сем’я вечеря коло хати,

      Вечірня зіронька встає.

      Дочка вечерять подає,

      А мати хоче научати,

      Так соловейко не дає.

      Поклала мати коло хати

      Маленьких діточок своїх,

      Сама заснула коло їх.

      Затихло все, тілько дівчата

      Та соловейко не затих.

      Рано-вранці новобранці

      Виходили за село,

      А за ними, молодими,

      І дівча одно пішло.

      Подибала стара мати

      Доню в полі доганяти…

      І догнала, привела;

      Нарікала, говорила.

      Поки в землю положила,

      А сама в старці пішла.

      Минули літа, а село

      Не перемінилось.

      Тілько пустка на край села

      Набік СКАЧАТЬ